Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Сучасна Консервативна партія від Вінстона Черчилля до Едварда Гіта прийняла британський «суспільний договір» майже з такою самою готовністю, як і кейнсіанські «соціалісти»-лейбористи, та впродовж багатьох років утілювала його із центристської позиції (зрештою, саме Черчилль ще в березні 1943 року зауважив, що «для будь-якого суспільства немає кращої інвестиції, ніж вкладати молоко в немовлят»). Коли в 1970 році Едвард Гіт зібрав у Селсдонському парку поблизу Лондона групу прихильників вільного ринку, щоб обговорити економічні стратегії для майбутнього консервативного уряду, то накликав на себе шквал глузливого осуду через коротке, але абсолютно неоднозначне загравання з їхніми цілком поміркованими пропозиціями. Його звинуватили в тому, що в джунглях економіки він намагається повернутися до неандертальського примітивізму, тож «людина із Селсдона» швидко дала задній хід.
Причина того, що британський політичний консенсус у подальше десятиліття зазнав фіаско, полягала не в ідеологічному протистоянні, а в тому, що уряди всіх мастей так і не змогли визначити та впровадити успішну економічну стратегію. І лейбористи, і консерватори виходили з тих міркувань, що британські економічні проблеми — це наслідок хронічного браку інвестицій, управлінської неефективності та повсюдних конфліктів на ринку праці через зарплати і розмежування посадових обов’язків, і намагалися замінити анархію британських промислових відносин на плановий консенсус за скандинавською чи німецькою моделлю — «політику цін та доходів», як його називали в Британії, якій був притаманний практичний мінімалізм.
Їм не вдалося. Лейбористська партія не змогла навести лад у промислових відносинах, тому що її спонсори з промислових профспілок віддавали перевагу суперечкам між робітниками та працедавцями в стилі ХІХ століття (із яких вони, дуже ймовірно, вийшли б переможцями) перед підписаними в результаті переговорів на Давнінг-стріт контрактами, які на багато років зв’язали б їм руки. Консерватори, зокрема уряд Едварда Гіта 1970–1974 років, змогли досягнути ще менше — здебільшого через обґрунтовану, історично вкорінену недовіру в певних колах британського робітничого класу (насамперед серед гірників) до будь-яких компромісів з урядовцями торі. Тож коли Гіт у 1973 році запропонував закрити низку неефективних вугільних шахт і спробував установити законні обмеження на можливість профспілок починати трудові суперечки (за декілька років до того Лейбористська партія спочатку запропонувала такий крок, а потім відкликала свою пропозицію), його уряд паралізувала хвиля страйків. Коли ж задля того, щоб, за його словами, визначити, «хто керує країною», він скликав вибори, то з невеликим відривом програв Гарольду Вілсону, який розсудливо вирішив самостійно тримати оборону.
Тільки під проводом наступника Вілсона, прем’єра-лейбориста Джеймса Каллагана, який очолював уряд у 1976–1979 роках, почала з’являтися нова політика. Із відчаю, а також через умови позики МВФ Каллаган та його канцлер скарбниці (відважний Деніс Гілі) відступили від непорушних фундаментальних підходів повоєнних урядів. Вони розпочали програму реструктуризації, яка визнавала неминучість певного рівня безробіття; зменшили соціальні виплати та вартість труда через, з одного боку, захист кваліфікованих робітників, а з іншого — позбавивши привілеїв незахищених працівників на частковій зайнятості й не-членів профспілок; а також розпочали контроль і зниження інфляції та урядових витрат навіть ціною економічних негараздів і уповільнення зростання.
Жодну з цих цілей не було задекларовано відкрито. Лейбористський уряд до кінця наполягав, що залишатиметься вірним своїм базовим цінностям і захисту інститутів держави добробуту, навіть коли розпочав ретельно спланований відступ, намагаючись хитрістю здійснити ті реформи, які його попередники не змогли протягти в законодавство. Ця стратегія не спрацювала: лейбористи лише розгубили своїх власних прихильників і водночас не отримали жодного визнання заслуг. До серпня 1977 року, почасти через серйозні скорочення державних витрат, до яких вдався лейбористський уряд, кількість безробітних у Великій Британії перевищила 1,6 мільйона і продовжувала зростати. Наступного року, під час «Зими невдоволення» 1978–1979 років, великі профспілки вдалися до низки гнівних скоординованих страйків проти «їхнього» уряду: тоді не збирали сміття і не ховали мерців[412].
Здавалося, що прем’єр-міністр Джеймс Каллаган втратив зв’язок з реальністю: у відповідь на запитання журналіста про зростання невдоволення серед робітників він безтурботно заявив, що немає жодних підстав для хвилювання, через що з’явився відомий газетний заголовок «Криза? Яка криза?», а Каллаган програв на виборах, які повинен був провести наступної весни. Більш ніж іронічно, що Лейбористська партія була змушена боротися на історичних виборах 1979 року, стверджуючи, що її радикальний відступ від економічних традицій не призвів до суспільної кризи (тоді як саме це і сталося), а Консервативна партія знову опинилася при владі під проводом енергійної жінки, яка переконувала, що британський недуг потребує саме радикальних заходів.
На позір здавалося, що кандидатура Марґарет Тетчер не вельми підходить на ту революційну роль, яку їй належало відіграти. Вона народилася в Грантемі, сонному провінційному містечку графства Лінкольншир, у родині протестантів-методистів, які мали продуктову крамницю. Вона завжди була консерватором: її батько входив до складу міської ради від консерваторів; молода Марґарет Робертс (як її тоді звали) виграла стипендію на навчання в Оксфорді, де вивчала хімію, та доросла до посади президента Консервативного товариства університету. У 1950 році у віці 25 років вона була наймолодшою кандидаткою, яка (безуспішно) балотувалася на парламентських виборах від Консервативної партії. Будучи за фахом хіміком, а пізніше податковим правником, вона вперше увійшла до парламенту в 1959 році після перемоги в беззаперечно консервативному окрузі Фінчлі, який вона представляла, аж поки не перейшла до Палати лордів у 1992 році.
Перш ніж Марґарет Тетчер успішно перемогла більш досвідчених консерваторів у боротьбі за партійне лідерство в 1975 році, її найкраще знали в Британії як міністерку освіти в консервативному уряді Гіта, яка скасувала безкоштовне молоко в британських школах для того, щоб виконати завдання щодо скорочення державного бюджету; через це рішення (яке вона прийняла з важким серцем і яке стало першим провісником її майбутнього розвитку як політика) вона отримала прізвисько «Марґарет Тетчер — викрадачка молока»[413]. Але виразно неприхильне ставлення до неї не стало перешкодою для її поступу — готовність Марґарет Тетчер удаватися до непопулярних кроків та дивитися їм у вічі не лише не зашкодила їй серед колег, а й, можливо, навіть була
