Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Більшість торі — сучасників місіс Тетчер, уже не кажучи про плеяду старших державних діячів усередині партії, яких вона відсунула вбік, щойно наважилась, були справжніми консерваторами, які переважно були в тому віці, щоб пам’ятати гострі політичні протистояння міжвоєнних років і боятися розбудити демона класової ворожнечі. Тетчер була радикалкою, налаштованою на руйнування та новизну; вона зневажала компроміс. Для неї класова ворожнеча, оновлена відповідно до часу, була власне суттю політики. Її рішення, які часто ставали експромтом, були другорядними стосовно її цілей; а цілі, зі свого боку, — значною мірою підпорядковані її стилю. Тетчеризм — це радше про те, як урядувати, аніж що саме робити. Її безталанні наступники-консерватори, яких викинуло в понівечений посттетчерівський світ, не мали ані політики, ані цілей, ані стилю[420].
Марґарет Тетчер, можливо, й знищила Консервативну партію, але їй треба віддати належне за порятунок та відродження Лейбористської партії. У короткостроковій перспективі вона, звичайно, розбила своїх опонентів-лейбористів; та насправді вона не змогла б здійснити ті зміни, які здійснила, якби не їхня приголомшлива некомпетентність. Деякі лідери серед лейбористів у 1979 році розуміли, які проблеми перед ними стоять, але не могли ані здаватися переконливими, ані підтримати своїх прихильників. Протягом урядування Тетчер британський лейбористський рух увійшов у десятиліття сум’яття. Войовниче робітниче ядро партії бачило світ дуже подібно до місіс Черчилль, тільки в дзеркальному відображенні: Британія мусила обирати між протекціоністською, колективістською, егалітарною державою-регулятором і відкритими ринками, непереборною конкуренцією, приватизованими активами й мінімумом спільних товарів та послуг. Завдяки «залізній леді» вибір знову став очевидний: соціалізм або капіталізм.
Традиційні помірковані лейбористи, як і їхні колеги-консерватори, були у відчаї. Деякі з них, зокрема Рой Дженкінс, колишній президент Європейської комісії, вийшов з партії та заснував Соціал-демократичну партію, яка проіснувала недовго і незабаром об’єдналася з лібералами, вічною третьою партією Британії. Але більшість залишилася, хоча й з острахом. Їхній песимізм мав вагомі підстави. Під проводом Майкла Фута, хорошого інтелектуала, але безперспективного політика, партія пішла на вибори 1983 року з безсоромно застарілою програмою, яка обіцяла скасувати не лише тетчеризм, а й більшість компромісних рішень, на які, власне, пішли попередні лейбористські уряди. Згідно з їхніми обіцянками Велика Британія мала зійти з міжнародної економічної сцени (та відкинути непохитну відданість альянсу із США). Не мало бути ніякої метушні з приватизацією, відкритими ринками, «Європою» чи іншими чужорідними проєктами. Перебуваючи під захистом стін закритої економіки, маленькі англійці британської лівиці нарешті демонстративно побудували б новий Єрусалим, який так часто зраджували їхні колеги.
Один зі зневірених депутатів від самої Лейбористської партії лаконічно та пророче охарактеризував виборчий маніфест лейбористів у 1983 році «як найдовшу в історії записку самогубця». Натхненна своєю нещодавньою перемогою у Фолклендській війні, у якій вона встановила монополію партії над «патріотизмом» та вкотре продемонструвала свою незвичайну спрагу до конфронтації[421], місіс Тетчер перемогла на виборах 1983 року з майже рекордним відривом. Лейбористська партія втратила понад три мільйони виборців та 160 місць у парламенті. Її частка голосів упала до 27,6%, що було найгіршим результатом партії з часів Першої світової війни. Чи хотіли британці того, що пропонувала місіс Тетчер, залишається невідомим (результат консерваторів не збільшився); але вони точно не хотіли іншої можливої альтернативи.
Партії лейбористів знадобилося чотирнадцять років і три різних лідери, щоб оговтатися від катастрофи 1983 року. У політичній площині партія мусила виявити й подолати вплив троцькістів та інших «радикальних» лівих активістів у деяких її ключових регіональних осередках (зокрема в Ліверпулі). У суспільному вимірі вона мала якось упоратися з тим, що не змогла відчути тривог і прагнень нового середнього класу, без підтримки якого вона ніколи б знову не прийшла до влади і який кількісно переважав колишнє ядро промислових пролетарів та працівників державного сектору — традиційну електоральну базу лейбористів (й інших соціал-демократичних партій). В інтелектуальній площині лейбористські лідери мали визначитися, чого вони тепер хочуть досягнути в політиці та як говорити про це з виборцями.
До середини 1990-х років ці цілі були досягнені, нехай лише про людське око. У 1996 році, через рік після того, як її новий лідер, Тоні Блер, переконав однопартійців нарешті скасувати суперечливий пункт IV, який зобов’язував партію до націоналізації, партія змінила назву на «Нову лейбористську». Коли в 1997 році Лейбористська партія нарешті повернулася до влади, ущент розгромивши знесилену Консервативну партію, про те, щоб обернути навспак тетчеристську революцію, навіть не йшлося. Натомість кампанія Нової лейбористської партії, спрямована майже винятково на маргінальний, «поміркований» консервативний електорат, спиралася на критику високих податків, корупції та неефективності — саме тих явищ, проти яких виступала місіс Тетчер за одне покоління до того.
Те, що Тоні Блер та його однопартійці оповили добу тетчеризму серпанком таємничості, не було випадковістю. Успіхи Блера спиралися безпосередньо на потрійну спадщину місіс (тепер — леді) Тетчер. По-перше, завдяки їй радикальний демонтаж державного сектору в промисловості та послугах і його заміна на «приватизовану», підприємницьку Британію, якій Блер співав такі дифірамби, стали нормою. По-друге, у цьому процесі вона знищила стару Лейбористську партію, полегшивши роботу тим, хто хотів її реформувати: Блер просто мав зняти вершки з результатів їхньої роботи. І по-третє, як ми пам’ятаємо, її різкість і нетерпимість до незгоди й інакодумства розколола її власну партію та прирекла на поразку на виборах.
Виїжджаючи на здобутках Тетчер, Тоні Блер поділяв багато її упереджень, хоча й не так радикально. Як і вона, Блер відчував сильну відразу до старого політичного вокабуляру. У його випадку це означало уникання будь-яких розмов про «клас» — застарілу соціальну категорію, яка в наборі риторичних кліше Нової лейбористської партії поступилася місцем «расі» чи «гендеру». Як і місіс Тетчер, Блер виявляв мало терпимості до децентралізованого ухвалення рішень чи незгоди з боку підлеглих. Як і їй, йому подобалося оточувати себе бізнесменами з приватного сектору[422]. І хоча Нова лейбористська партія продовжувала бути загалом відданою «суспільству», керівне коло Блера ставилося до «держави» з такою самою утробною недовірою, як і найбільш
