Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Однак навіть в умовах відсутності соціальних послуг і соціального забезпечення європейського рівня державний сектор — обтяжений занедбаними й невигідними наслідками пришвидшеної та недешевої «юності» іспанського капіталізму — був безнадійно перевантаженим. Уже в 1976 році один лише Національний промисловий інститут (Instituto Nacional de Industria) мав частку в 747 (здебільшого збиткових) промислових компаніях та контрольний пакет у ще 379 компаніях. Якщо Іспанія хотіла колись стати платоспроможною, певної міри приватизації та дерегуляції було не уникнути. Як і у Франції, цей процес розпочав соціалістичний уряд, запровадивши в 1987 році приватні пенсійні фонди, а ще через два роки ліквідувавши державну монополію на телебаченні.
У післяреволюційній Португалії стаття 85 Конституції та пізніше закон 1977 року відкрито забороняв приватну власність у банківському секторі, страхуванні, транспортних, поштових і телекомунікаційних послугах, виробництві і постачанні електроенергії, переробці нафти та виробництві зброї. У 1983 році уряд Маріу Суареша спробував запровадити деяку гнучкість, дозволивши приватному сектору конкурувати з державою в банківському секторі й страхуванні, а також створювати акціонерні товариства в металургійній, нафтовій, хімічній промисловості та виробництві озброєння. Однак інші захищені галузі ще не скоро відкрилися навіть для обмеженої конкуренції.
Європейське Середземномор’я — як і посткомуністична Центральна Європа кілька років по тому — напевно, прощалося б із державним контролем ще повільніше, якби не вплив Європейської спільноти / Союзу. Фіксовані валютні паритети Європейської валютної системи після 1979 року стали раннім запобіжником — однією з причин, чому уряди Міттерана почали продавати державні активи, було намагання заспокоїти валютні ринки і таким чином утримати франк на погодженому рівні в ЄВС. Але головним важелем тиску Брюсселя були правила, розроблені для роботи єдиного європейського ринку. Ці правила зобов’язували будь-який бізнес — як державний, так і приватний — працювати за нормами відкритої конкуренції всередині держав та між ними. Ні про які переваги для національних «лідерів», приховані субсидії чи інші вигоди для компаній у державній власності або під державним контролем, які змагалися за контракт чи клієнтуру, не могло бути й мови.
Хай у який спосіб ці регуляції вдавалося оминати на практиці, саме їх існування зобов’язувало державні підприємства поводитися на ринку так само, як приватні, тому підтримувати залучення держави в їхні справи, по суті, не мало сенсу. Реакція Італії була типовою для багатьох інших держав Спільноти: у 1990 році країна запровадила нові нормі, які перегукувалися з відповідними пунктами Єдиного європейського акта. Згідно з цими нормами усі державні підприємства мусили в усіх своїх комерційних справах працювати за принципом відкритої і рівної конкуренції — за винятком тих підприємств та ініціатив, де монополія держави була «життєво важливою для виконання покладених на них завдань». Гнучкість і розмитість цього пункту дозволяла урядам відповідати європейським нормам, водночас не порушуючи місцевих вимог.
Попри захоплені розмови в Брюсселі (і Лондоні) про збільшення відкритості та «конкурентності» європейської приватизації, тогочасна лихоманка, напевно, призвела до менших змін, ніж обіцяли чи очікували її прихильники. Критики попереджали, що результатом буде не посилення конкуренції, а просто зосередження економічної влади в приватній сфері замість державної — так і сталося. Завдяки химерним схемам обміну акціями багато великих приватних фірм у Франції наслідували поведінку колишніх державних компаній. Вони монополізували цілі галузі й відповідали перед своїми дрібними «акціонерами» не більше, ніж перед платниками податків чи споживачами, коли перебували в державному управлінні.
За іронією долі, приватизація та зростання конкуренції мали незначний негайний ефект для розміру самого державного сектору. Ми вже говорили про те, що в Британії за Тетчер масштаб держави навіть збільшився. В інших країнах також. Упродовж 1974‒1990 років (певною мірою через хронічне безробіття в приватному секторі) частка працівників, залучених у державному секторі, навіть зросла: від 13 до 15,1% в Німеччині; від 13,4 до 15,5% в Італії; від 22,2 до 30,5% в Данії. Проте більшість цих державних службовців працювали у сфері послуг, а не у виробництві, — надаючи та адмініструючи послуги (фінансові, освітні, медичні і транспортні), а не виробляючи речі.
Економічна лібералізація, попри сподівання її теоретиків, не була провісником ані стагнації держави добробуту, ані її остаточного занепаду. Однак вона свідчила про тектонічний зсув у переданні ресурсів й ініціативи з державного сектору в приватний. Ця зміна виходила далеко за межі технічного питання про те, хто якими фабриками володів або скільки норм існувало в тій чи іншій галузі. Упродовж майже пів століття європейці дивилися, як держава й державна влада відігравали дедалі більш ключову роль у їхніх справах. Цей процес став таким звичним явищем, що його підґрунтя — що активна держава була необхідною умовою для економічного зростання й суспільного покращення — переважно сприймали як належне. Без колективного спростування цього припущення в останні десятиліття ХХ століття ані тетчеризм, ані кардинальний розворот Міттерана були б неможливі.
Розділ 18
Сила безсилих
Марксизм — це не один із підходів до філософії історії, а єдина її версія, і відкинути її означає поховати голос Розуму в історії.
Моріс Мерло-Понті
Я говорю про права, тому що тільки вони можуть дозволити нам вийти з цієї вистави чарівних ліхтариків.
Казимир Брандис
Тоталітарне суспільство — це криве дзеркало всієї сучасної цивілізації.
Вацлав Гавел
Тиск державного апарату — ніщо проти тиску переконливого аргументу.
Чеслав Мілош
За довгим «соціал-демократичним моментом» у Західній Європі стояла не лише прагматична віра в державний сектор чи відданість кейнсіанським економічним принципам, а й відчуття обрисів доби, яка вплинула навіть на її потенційних критиків і на багато років змусила їх замовчати. У такому поширеному розумінні нещодавнього минулого Європи змішалися спогади про Депресію, протистояння між демократією та фашизмом, моральна легітимність держави добробуту і — для багатьох людей з обох боків «залізної завіси» — очікування соціального
