Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Французька лівиця не була при владі впродовж багатьох десятиліть; насправді вона ніколи не мала влади, якої не обмежували б партнери по коаліції, незговірливі банкіри, кризи валютних курсів, надзвичайні ситуації на міжнародній арені та низка інших виправдань, чому вона не змогла побудувати соціалізм. У 1981 році здавалося, що жодна з цих обставин уже не стоїть їм на заваді, і їхній поразці не буде виправдання. Ба більше, у радикальній політичній культурі Франції розуміння зв’язку між державною владою й утіленням революційних змін було настільки глибоко вкорінене, що сам факт перемоги на виборах сприймали як провісника суспільних протистоянь.
Як і сам Маркс, французька лівиця асоціювала будь-які справжні зміни з політичною революцією взагалі та Великою французькою революцією зокрема. Отож і з 1871-м, і навіть з 1791 роком проводили яскраві паралелі. Через усе, що Міттеран сказав під час кампанії, його найпалкіші прихильники не могли думати інакше. Щоб «знищити» комуністів і ліве крило власної партії, Міттеран вкрав їхні революційні знамена. Своєю передвиборчою кампанією він створив певні очікування, тож тепер усі чекали, що він їх виконає.
Отже, роки правління Міттерана розпочалися з амбітної та радикальної програми — поєднання моральної піднесеності й давно очікуваних соціальних реформ (з яких найважливішою було скасування смертної кари) з фантасмагоричним набором антикапіталістичного законодавства. Зарплати підняти, пенсійний вік знизити, робочі години скоротити. Але ключовим моментом програми стала безпрецедентна схема націоналізації. За перший рік роботи новий соціалістичний уряд прем’єр-міністра П’єра Моруа взяв під державний контроль, окрім іншого, тридцять шість банків, дві великі фінансові компанії, п’ять найбільших французьких промислових корпорацій (зокрема Thomson-Brandt, найбільшого у країні виробника електронних й електричних приладів), а також групи Usinor і Sacilor, французьких гігантів металургійної та сталевої промисловості.
За цими кроками не було наперед визначеної економічної стратегії. Про те, щоб вдихнути життя в уповільнену французьку економіку шляхом вливання державного капіталу, справді говорили; але це не була ані нова ідея, ані суто соціалістична: ще в середині 1970-х прем’єр-міністр Ширак коротко розглядав аналогічні проєкти заради зростання, на які був суспільний запит. Основною функцією націоналізацій 1981–1982 років, як і валютного регулювання, що їх супроводжувало, було продемонструвати антикапіталістичні наміри нового режиму; підтвердити, що вибори 1981 року змінили дещо більше, ніж просто персоналії в уряді.
Насправді всім обізнаним одразу було зрозуміло, що, приміром, банки в державній власності зможуть функціонувати лише в тому разі, якщо матимуть «повну автономію в рішеннях і діях», що перекреслювало б наміри регуляції та соціального перерозподілу, котрі наводили як першочергові підстави для їхньої націоналізації. Така прагматична поступка ілюструє ширші перешкоди на шляху міттеранівської «революції». Упродовж одного року новий режим відважно намагався показати Франції та світу своє радикальне обличчя. Спочатку це було переконливо: Жак Атталі, близький радник Міттерана, пригадував, що американські урядовці (які весь час шукали ознаки таких відхилень) стверджували, що майже не бачать відмінностей між економічною політикою Франції та Радянського Союзу.
Але піти шляхом «соціалізму» означало для Франції не лише встановлення валютного регулювання, а й цілого комплексу норм, які б відсікли країну від її торговельних партнерів і, по суті, поставили б економіку в умови самоізоляції. Вилучення Франції з міжнародних фінансових ринків тоді, можливо, було не так складно собі уявити, як пізніше: у 1977 році ринкова капіталізація однієї тільки компанії IBM була вдвічі більшою за Паризьку біржу. Важливіше значення мало те, що такий крок спричинив би відокремлення і, можливо, навіть вихід Франції з Європейської спільноти, чиї вимоги щодо тарифів, ринків та узгодження курсу валют (не кажучи вже про плани щодо майбутнього спільного ринку) і так накладали суворі обмеження на доступні для держав-членів варіанти.
Складалося враження, що Міттеран чимало про це міркував — чому, поза сумнівом, сприяли ознаки паніки, яка поширювалася в бізнес-колах, та свідчення того, що валюта, цінності й люди з дедалі більшим поспіхом виїжджали за кордон, створюючи умови для економічної кризи. 12 червня 1982 року президент ухвалив рішення про кардинальну зміну курсу. Відкинувши поради своїх радикальніших консультантів, Міттеран доручив своєму уряду заморозити ціни і зарплати на чотиримісячний термін, урізати державні видатки (які в попередній рік були щедро збільшені), підвищити податки та пріоритезувати боротьбу з інфляцією (а не друкувати гроші, як його закликали) — по суті, це було впровадження економічної стратегії економіста-консерватора Раймона Барра, чий «План» 1977 року, так і не втілений, дочасно прищепив би Франції дозу тетчеризму та припинив будь-які згадки про «французький шлях до соціалізму».
Комуністи, що були союзниками президента, і деякі з його колег-соціалістів були глибоко приголомшені. Але їм не варто було дивуватися. Міттеран, неперевершений прагматик, швидко збагнув, що для Франції було б немислимо навіть думати про те, щоб обирати між перебуванням в економічній (та політичній) орбіті Заходу й заганяти себе на сумнівний третій шлях між капіталізмом і комунізмом. Перетворивши тимчасову необхідність на тривалу перевагу, він відповідно перебудував себе на провідного «проєвропейського» політика. Франція створить краще суспільство шляхом об’єднання Європи, а не в боротьбі проти нього. Франція не боротиметься проти капіталізму — вона винайде ще кращу його версію.
До 1984 року Міттеран відправив у відставку чотирьох міністрів-комуністів зі свого уряду; публічно заявив про переваги «змішаної» економіки; призначив молодого прем’єр-міністра, технократа Лорана Фабіуса; передав управління питаннями економіки, фінансів і бюджету Жаку Делору, доручивши йому стабілізувати французьку економіку[424]; і навіть у відомій промові у квітні того року закликав до модернізації Франції «à l’américaine».
Франція підтримувала Міттерана: у 1983 році лише 23% його виборців-соціалістів шкодували про те, що він не зміг «побудувати соціалізм». Чи підтримували вони його «модернізацію» так само палко, не відомо, але він таки її здійснив. Публічно Міттеран не відмовлявся від своїх менш суперечливих ранніх реформ — адміністративної децентралізації, перегляду системи соціального забезпечення, гарантування прав жінок на ринку праці й довгоочікуваної судової реформи, — але присвятив решту часу своєї тривалої каденції (він вийшов на пенсію в 1995 році після двох семирічних термінів на посаді президента й помер наступного року у віці вісімдесяти років) дорогим публічним проєктам сумнівної користі та естетичної якості[425], відновленню лідерства Франції на міжнародній арені[426] та контролю за тим, щоб багато підприємств і служб із
