Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
За декілька років найбільше за чисельністю покоління в задокументованій історії Європи мало припинити сплачувати податки до національної скарбниці й почати витягувати з неї гігантські суми — чи то у формі гарантованих державою пенсій, чи опосередковано, але з аналогічними наслідками, створюючи збільшений тиск на державне забезпечення медичних та соціальних послуг. Ба більше, це покоління мало найкращі в історії умови життя, тож можна було з великою часткою вірогідності очікувати, що воно проживе довше. До цього також додавалося зростання видатків на виплату допомоги у зв’язку з безробіттям, що станом на 1980 рік стало великою статтею бюджету в усіх західноєвропейських державах.
Ці поширені занепокоєння були небезпідставні. Післявоєнні держави добробуту спиралися на два неписані припущення: що економічне зростання та створення робочих місць (а отже, й державні прибутки) триматимуться на високому рівні 1950–1960-х років і що народжуваність значно перевищуватиме смертність, що, зі свого боку, забезпечуватиме постійну появу нових платників податків, які платитимуть пенсії своїм батькам, а також бабусям і дідусям. Тепер обидва припущення опинилися під питанням, але прорахунок щодо демографічної ситуації був серйознішим. Станом на початок 1980-х у Західній Європі народжуваність на рівні 2,1 дитини на одну жінку підтримувалася або була вищою тільки в Греції та Ірландії. У Західній Німеччині вона становила лише 1,4 дитини на одну жінку. В Італії рівень народжуваності був ще нижчий: тоді як у 1950 році 26,1% італійців (більше ніж кожен четвертий) були молодші за 14 років, до 1980 року ця цифра зменшилася до 20%, тобто до кожного п’ятого. До 1990 року таких стало тільки 15%, або майже кожен сьомий[410].
Тож здавалося, що за два десятиліття в заможній Західній Європі бракуватиме тих, хто зможе оплачувати рахунки, — і провина за це лежала на самій заможності разом із надійною контрацепцією та збільшенням кількості жінок, які працювали не вдома[411]. У результаті той, хто міг платити, мусив платити ще більше. У деяких країнах (зокрема у Франції) ціна пенсій і державного страхування вже стала важким тягарем для працедавців, а в часи хронічно високого безробіття це вже було серйозною обставиною. Водночас пряме навантаження на державну скарбницю створювало більш нагальну проблему: у відсотках від ВВП державний борг до середини 1980-х років сягнув безпрецедентно високого рівня (у випадку Італії — 85%). У Швеції до 1977 року третину національного продукту з’їдали соціальні видатки; покрити це бюджетне навантаження можна було лише через дефіцит або ж збільшивши податки для тих груп — працевлаштованих робітників, державних службовців і висококваліфікованих фахівців, — від яких до того часу залежав соціал-демократичний консенсус.
Із 1930-х років державна політика спиралася на «кейнсіанський» консенсус, який ніхто загалом не ставив під сумнів. Згідно з його логікою економічне планування, дефіцитне фінансування та повне працевлаштування були взаємодоповнювальними та, за своєю суттю, бажаними явищами. Критики такого підходу наводили два типи аргументів. Один полягав у тому, що масив соціальних послуг та забезпечення, до якого звикли західні європейці, просто неможливо було надавати далі. Згідно з другим — на якому особливо наголошували у Британії, де державна економіка хиталася від кризи до кризи впродовж майже всього післявоєнного періоду, — незалежно від того, можна надавати соціальні послуги чи ні, інтервенціоністська держава перешкоджає зростанню економіки.
Державу, як переконували критики, необхідно якнайдалі усунути від ринку товарів та послуг. Вона не повинна володіти засобами виробництва, надавати ресурси, створювати монополії або заохочувати до їхнього створення інших, а ще вона не має визначати ціни чи рівень прибутку. На думку цих «неолібералів», більшість послуг, які на той час забезпечувала держава — страхування, житло, пенсії, охорона здоров’я й освіта, — більш ефективно міг надавати приватний сектор, а оплачувати це могли б громадяни із власних доходів, якби їх більше не спрямовували (часом марно) до державної скарбниці. На думку одного з провідних представників лібералізму та ідей вільного ринку, австрійського економіста Фрідріха Гаєка, навіть країни з найкращим урядуванням не спроможні ефективно обробляти дані й творити на їхній основі якісну політику: вони викривлюють економічну інформацію вже тим, що її домагаються.
Це були не нові ідеї. Попереднє покоління до-кейнсіанських лібералів, вихованих на доктринах вільного ринку неокласичної економіки, вважали їх основною панацеєю. У пізніші часи вони були відомі знавцям робіт Гаєка та його американського послідовника Мілтона Фрідмана. Але після Депресії 1930-х років та буму попиту в 1950–1960-ті такі погляди зазвичай відкидали (принаймні в Європі) як політично короткозорі та економічно застарілі. Утім з 1973 року теоретики вільного ринку знову голосно і впевнено заявили про себе, звинувачуючи «великий уряд» і «мертву хватку» оподаткування та планування, якою він стримував національні спроможності й ініціативу, у хронічному економічному занепаді та супутніх проблемах. У багатьох країнах їхні риторичні прийоми були доволі переконливими для молодших виборців, які не пам’ятали згубних наслідків з власного досвіду таких підходів, коли вони вперше оволоділи розумами за п’ятдесят років до того. Але тільки в Британії політичні послідовники Гаєка та Фрідмана змогли дістати владу над державною політикою і здійснити радикальні перетворення в політичній культурі країни.
Чимала іронія полягає в тому, що з усіх країн це сталося саме в Британії, оскільки економіка Великої Британії, хоча й сильно зарегульована, була, напевно, найменш «плановою» серед усіх країн Європи. Уряд постійно здійснював маніпуляції щодо цінових механізмів і фінансових «сигналів»; але єдиним фактором у британській економіці, за яким стояла ідеологія, була низка націоналізацій, які розпочав після 1945 року уряд лейбористів. І навіть попри те, що пункт про «державну власність засобів виробництва, розповсюдження й обміну» (пункт IV Конституції 1918 року, підготовленої Лейбористською партією) залишився частиною партійної політики, мало хто з лідерів-лейбористів вважав його не просто формальністю (якщо на нього взагалі зважали).
Британська держава добробуту спиралася не на економічний «колективізм», а на універсальні соціальні інститути країни, які були тісно пов’язані з реформаційними зусиллями ліберальних сучасників Кейнса початку ХХ століття. Що важило для більшості британських
