Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Відповідно, між 1993 та 1999 роками крихітний Альто-Адідже загалом отримав 96 мільйонів екю (за курсом 2005 року в євро це була б приблизно така сама сума). У так званий «Третій період» європейських структурних фондів, запланований на 2000–2006 роки, регіон мав отримати у своє розпорядження ще 57 мільйонів євро. Згідно з «Ціллю 2» ці кошти мали бути виплачені лише на користь 83 тисяч жителів «винятково» гористих або «сільських» зон. З 1990 року один відділ місцевого уряду в Больцано, столиці провінції, опікувався лише тим, що навчав місцевих мешканців отримувати переваги від «Європи» та європейських ресурсів. З 1995 року регіон також мав представництво в Брюсселі (яке він ділив із сусіднім італійським регіоном Трентіно й австрійським регіоном Тіроль). Офіційний вебсайт регіону Больцано (доступний італійською, німецькою, англійською, французькою та ладіно, варіантом швейцарського ретороманського діалекту) є палко проєвропейським — ще б пак.
Як наслідок, у Південному Тіролі та інших місцях інтеграція континенту «знизу вгору», як наполягали прихильники такої політики, здавалося, справді була успішною, нехай і дорогою. Коли в 1985 році було засновано «Раду [пізніше — Асамблею] європейських регіонів», її членами вже були 107 регіонів, а пізніше приєдналося ще більше. Почало справді формуватися щось на кшталт об’єднаної Європи. Регіоналізм, який колись обходив лише жменьку мовних рецидивістів чи ностальгійних фольклористів, тепер отримав альтернативну, «субнаціональну» ідентичність: він заступав саму націю і при цьому все одно був законним, оскільки його санкціонував офіційний дозвіл Брюсселя й навіть — хоч і з меншим ентузіазмом — національних столиць.
Населення цієї дедалі більш різнорідної Спільноти, громадяни якої тепер декларували численні виборчі прихильності різного культурного резонансу та щоденного значення, були, можливо, менш однозначно «італійцями», «британцями» чи «іспанцями», ніж у минулі десятиліття; але при цьому вони не обов’язково почувалися більшими «європейцями», попри постійне поширення «європейських» марок, виборів й інституцій. Бурхливе збільшення кількості установ, засобів масової інформації, інституцій, представників та фондів дало багато користі, але не викликало великої любові. Однією з причин цього, можливо, був власне надмір офіційних установ, які відповідали за розподілення та контроль використання європейських щедрот: і так складний механізм сучасного державного уряду разом з міністерствами, комісіями та директоратами тепер подвоювався й навіть потроювався згори (з Брюсселя) і знизу (з рівня провінцій або регіонів).
Наслідком була не лише бюрократія небачених масштабів, а й корупція, яку стимулював і заохочував сам лише обсяг доступного фінансування, значна частина якого була пов’язана з перебільшенням чи навіть вигадуванням місцевих потреб і таким чином мало не створювала умови для корупційних зловживань на місцях. Такі порушення залишалися невидимими для брюссельських бюрократів, але вони загрожували дискредитацією всієї ініціативи в очах навіть тих, хто нею користувався. У ті роки власні досягнення «Європи», що й так потерпала від сприйняття її як політики, котру творять далекі державні службовці, яких ніхто не обирав, і рясних чуток про те, як політики наживаються та гріють руки, обернулися проти неї.
Знайомі недоліки місцевої політики — клієнтелізм, корупція, маніпуляції, — які держави з кращим урядуванням начебто давно подолали, знову оприявнилися в континентальному масштабі. Національні політики розважливо перекинули публічну відповідальність за «євроскандали», що інколи вибухали, на плечі невидимого класу невиборних «єврократів», погана репутація яких не мала політичної ціни. Тим часом роздутий бюджет Спільноти боронили його реципієнти й адвокати в ім’я міжнаціональної «гармонізації» чи законної компенсації (а наповнювали нібито бездонні кошти Спільноти).
Іншими словами, «Європа», як радісно переконували її уїдливі критики, особливо в Британії, починала становити істотну «моральну загрозу». Процес подолання роз’єднаності континенту суто технічними засобами, що тривав десятиліттями, здавався явно політичним і водночас не мав обґрунтованої легітимності традиційного політичного проєкту, який утілює обраний та знайомий політичний клас. Тією мірою, якою «Європа» мала визначену мету, її економічна стратегія все ще ґрунтувалася на розрахунках й амбіціях 1950-х. Що ж до її політики, то впевнений і нав’язливий тон виступів Європейської комісії — як і авторитетність та розгорнуті чекові книжки, з якими європейські експерти з’являлися в далеких регіонах, — видавали стиль урядування, що був міцно закорінений у розквіті соціал-демократії на початку 1960-х.
Попри всі похвальні зусилля, що мали подолати недосконалості національного політичного розрахунку, чоловіки та жінки, які будували «Європу» в 1970‒1980-х роках, залишалися надзвичайно провінційними. Їхнє найбільше тогочасне транснаціональне досягнення, Шенгенська угода, підписана в червні 1985 року, — красномовний і показовий приклад цього. За її умовами Франція, Західна Німеччина та країни Бенілюксу погодилися скасувати їхні кордони й увести спільний режим паспортного контролю. Відтоді в’їхати з Німеччини до Франції було б так само легко, як і пересуватися між, скажімо, Бельгією та Нідерландами, де це вже давно не було проблемою.
Але підписанти Шенгенської угоди мали зобов’язатися запровадити натомість суворіший візовий і митний режим між собою та країнами, які не належали до Шенгенської зони: якщо французи, наприклад, збиралися відкрити кордони для будь-кого, хто в’їжджав з Німеччини, вони мали бути певні, що самі німці застосували найвимогливіші критерії для в’їзду на їхніх пропускних пунктах. Отож, усуваючи внутрішні бар’єри між деякими державами — членами Європейської спільноти, Угода рішуче зміцнювала зовнішні кордони, які відділяли їх від сторонніх. Цивілізовані європейці справді могли долати кордони, але «варварів» треба було безкомпромісно тримати за їхніми межами[409].
Розділ 17
Новий реалізм
Такого поняття, як суспільство, не існує. Є індивідуальні особи, і є сім’ї.
Марґарет Тетчер
Французи починають розуміти, що саме бізнес створює добробут і визначає наш рівень життя та місце у світових рейтингах.
Франсуа Міттеран
Наприкінці експерименту Міттерана французькій лівиці, здавалося, більше ніж будь-коли бракувало ідей, надій та підтримки.
Дональд Сассун
Кожній політично значущій революції передують зміни в інтелектуальному ландшафті. Європейські потрясіння 1980-х не стали винятком. Економічна криза початку 1970-х підірвала західноєвропейський оптимізм післявоєнних десятиліть, розколола традиційні політичні партії та поставила незвичні питання в центр публічних дискусій. Спосіб політичного мислення з обох боків «залізної завіси» рішуче відходив від непорушних ідейних звичаїв, які існували десятиліттями, — і з несподіваною швидкістю знаходив нові. На краще чи на гірше — народжувався новий реалізм.
Першою жертвою зміни настроїв був консенсус, що дотепер
