Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Первісний Римський договір передбачав лише одну інстанцію, яка мала чітке завдання визначати регіони в межах її держав-членів, які потребували допомоги, а потім виділяти їм спільні кошти — через Європейський інвестиційний банк, утворений за наполяганням Італії. Але в наступному поколінні регіональні дотації у формі грошових субсидій, прямої допомоги, фондів для нових підприємств та інші заходи сприяння інвестиціям були основним джерелом зростання бюджету в Брюсселі та найвпливовішим важелем у розпорядженні Спільноти.
Причиною цього було поєднання регіональної політики всередині окремих держав-членів та зростання економічних розбіжностей між самими державами. У перші післявоєнні роки європейські держави залишалися унітарними, керованими з центру. Місцевому різноманіттю чи традиціям у них надавали обмаль значення. Наявність місцевої влади в регіонах визнала тільки нова італійська Конституція 1948 року; і навіть так обмежене місцеве самоврядування, яке вона проголошувала, існувало лише на папері впродовж чверті століття. Але саме тоді, коли місцеві вимоги автономії стали серйозним фактором у внутрішніх політичних розрахунках у всій Європі, Європейська спільнота із власних міркувань запровадила систему регіональних фондів, якій у 1975 році поклав початок Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР).
З погляду брюссельських бюрократів ЄФРР та інші так звані структурні фонди мали дві мети. Одна полягала в розв’язанні проблеми економічної відсталості й нерівності всередині Спільноти, де, як дуже чітко проголошував Єдиний європейський акт, усе ще домінувала післявоєнна культура «зростання». З кожною новою хвилею розширення з’являлися нові нерівності, які потребували уваги й компенсування заради успіху економічної інтеграції. Італійське Меццоджорно більше не було, як колись єдиним бідним осередком — більша частина Ірландії; частини Великої Британії (Північна Ірландія, Уельс, Шотландія та північ і захід Англії); більшість регіонів Греції та Португалії; Південна, Центральна та Північно-Західна Іспанія — усі вони були бідні й потребували значних субсидій та перерозподілу центральної допомоги, щоб колись мати змогу зрівнятися з іншими.
У 1982 році, якщо за середній дохід у Європейській спільноті взяти 100, у Данії, її найзаможнішому члені, він становив 126, у Греції — лише 44. До 1989 року ВВП на душу населення в Данії все ще був удвічі вищий, ніж у Португалії (у США різниця між багатими і бідними штатами становила тільки дві третини розбіжності між Данією та Грецією). А це були середні показники по країнах — регіональні відмінності були ще глибші. Навіть у багатих країнах були регіони, які могли претендувати на допомогу: коли в середині 1990-х років Швеція та Фінляндія приєдналися до Союзу, їхні арктичні регіони, малонаселені й повністю залежні від грантів на утримання та інших субсидій від Стокгольма й Гельсінкі, тепер теж могли претендувати на допомогу Брюсселя. Брюссельські установи витратили великі суми грошей на те, щоб виправити географічні та ринкові обставини, від яких залежали іспанська Галісія чи шведський Вестерботтен: це надавало їм беззаперечні переваги, але водночас у процесі створювало дорогі, громіздкі та часом корумповані місцеві бюрократії[407].
Другою метою неймовірно дорогих європейських проєктів регіональної підтримки (під кінець століття різноманітні «структурні» фонди загалом з’їдали 35% усіх видатків ЄС) було надати можливість Європейській комісії в Брюсселі безпосередньо співпрацювати з регіональними групами інтересів усередині держав-членів в обхід непривітних центральних урядів. Ця стратегія виявилася дуже успішною. З кінця 1960-х регіональні настрої стали всюди покращуватись (у деяких випадках — знову). Активісти організації Quondam у 1968 році, підміняючи любов до регіону політичною догмою, тепер намагалися відродити та використовувати в Південно-Західній Франції давню окситанську мову. Як і їхні однодумці-активісти в Бретані, вони знайшли спільну мову з каталонськими і баскськими сепаратистами, шотландськими і фламандськими націоналістами, північноіталійськими прихильниками відокремлення та багатьма іншими, і всі вони однаково обурювалися «безладдям» Мадрида, Парижа, Лондона чи Рима відповідно.
Нова політика в регіонах стосувалася багатьох дотичних підкатегорій — історичної, мовної, релігійної; прагнення автономії, самоврядування чи навіть повної національної незалежності, — але загалом була розподілена між багатими провінціями, які ображалися на те, що мусять субсидувати нужденні регіони своєї країни та історично знедолені чи нові деіндустріалізовані зони, обурені браком уваги безвідповідальних національних політиків. До першої категорії належали Каталонія, Ломбардія, бельгійська Фландрія, західнонімецький Баден-Вюртемберг чи Баварія та регіон Рона-Альпи в Південно-Східній Франції (який до 1990 року разом з Іль-де-Франс забезпечував майже 40% ВВП Франції). Другу категорію репрезентували Андалусія, більша частина Шотландії, франкомовна Валлонія та багато інших.
Обидві категорії могли виграти від європейської регіональної політики. Багаті регіони на кшталт Каталонії чи Баден-Вюртембергу відкрили офіси в Брюсселі й навчилися лобіювати свої інтереси. Наприклад, задля того, щоб отримати інвестиції або щоб політика великої Спільноти надавала переваги місцевим, а не національним інститутам. Політичні представники регіонів, яким пощастило менше, так само швидко навчилися здобувати гранти та допомогу з Брюсселя: це давало їм змогу збільшувати свою популярність на місцях — і відповідно чинити тиск на поступливу владу в Дубліні чи Лондоні, щоб вони заохочували й навіть доповнювали щедроти Брюсселя. Такий стан справ улаштовував усіх: з європейських скарбниць могли текти мільйони на підтримку туризму на малонаселеному заході Ірландії чи на податкове стимулювання, щоб привернути увагу інвесторів до сфер хронічного безробіття в Лотарингії або Глазго. Але отримувачі цих вигод ставали вірними «європейцями», лише коли усвідомлювали власний інтерес. Ірландія завдяки цьому замінила або оновила велику частину застарілої транспортної інфраструктури й каналізації, і серед бідніших периферійних держав-членів так робила не лише вона[408].
ЄЄА розширив владу Спільноти в багатьох сферах (зокрема довкілля, ринок праці, місцеві проєкти досліджень та розвитку), в які ЄС раніше не була залучена і які вимагали виплат брюссельських коштів безпосередньо місцевим установам. Ця громіздка «регіоналізація» Європи була забюрократизованою та коштовною. Один маленький приклад, що вартий ста: італійський регіон Альто-Адідже / Південний Тіроль, на північному кордоні країни з Австрією, у 1975 році Брюссель офіційно класифікував як «гористий» (безпретензійне твердження); через тринадцять років його офіційно проголосили на понад 90% «сільським» (не менш очевидна для
