Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Отож саме в ті роки Європейська комісія набула свого невтішного іміджу як чогось на кшталт інституціалізованого ринку худоби, де країни продавали політичні союзи за матеріальну винагороду. А винагорода була справжньою. Іспанці й португальці непогано заробили на «Європі» (хоча й не так добре, як Франція), а іспанські переговірники розвинули надзвичайні вміння щодо просування й забезпечення фінансових інтересів країни. Але найбільше виграли саме Афіни: незважаючи на те, що у вісімдесяті Греція спочатку відставала від решти Спільноти (а в 1990 році замість Португалії стала найбіднішим її членом), вона отримала багато переваг від членства.
Насправді саме завдяки тому, що Греція була такою бідною (до 1990 року половина найбідніших регіонів Європейської спільноти були грецькими), вона мала такий успіх. Для Афін членство у Європейській спільноті було рівнозначним другому Плану Маршалла: тільки в 1985–1989 роках Греція отримала з фондів Спільноти 7,9 мільярда доларів — у пропорції більше, ніж будь-яка інша країна. Доки в черзі не було інших бідних країн, головні держави-платники Спільноти, зокрема Західна Німеччина, могли подужати такий ступінь перерозподіленої щедрості — ціну згоди Греції з рішеннями Спільноти. Але через затратне об’єднання Німеччини та перспективу приєднання нової плеяди нужденних країн-кандидатів зі Східної Європи прецедент щедрості, що мав місце в роки приєднання середземноморських країн, як ми побачимо далі, виявиться обтяжливим і неоднозначним.
Що більшою ставала Європейська спільнота, то складніше було давати їй раду. Через вимогу одностайності в міжурядовій Раді міністрів відбувалися безкінечні дебати. На ухвалення рішень могли піти роки — для того щоб у кабінетах Ради народилася одна директива щодо визначення та регламентації мінеральної води, знадобилося одинадцять років. Треба було щось робити. Уже давно існував консенсус, що європейський «проєкт» потребує формулювання мети та вливання енергії: конференція в Гаазі, яка відбулася в 1969 році, була першою з низки зустрічей, покликаних «перезапустити» Європу, а особиста дружба між президентом Франції Валері Жискаром д’Естеном і канцлером Німеччини Шмідтом у 1975–1981 роках сприяла цьому порядку денному.
Але легше було просуватися вперед шляхом негативної економічної інтеграції (скасовувати тарифи й торговельні обмеження, надавати субсидії біднішим регіонам і секторам), ніж домовитися щодо цілеспрямованих критеріїв, які потребували позитивних політичних дій. Причина була доволі проста. Поки було достатньо готівки, економічну співпрацю можна було представити як чисту вигоду для всіх сторін; тоді як будь-який політичний крок у напрямку європейської інтеграції чи координації опосередковано загрожував національній автономії та обмежував політичну ініціативу всередині держав. Зміни могли відбуватися лише тоді, коли впливові лідери найпотужніших держав із власних причин домовлялися співпрацювати заради якоїсь спільної мети.
Отож першу систему валютної співпраці, «валютну змію», запровадили Віллі Брандт і Жорж Помпіду; Гельмут Шмідт і Жискар д’Естен перетворили її на Європейську валютну систему (ЄВС); а їхні наступники Гельмут Коль і Франсуа Міттеран стали натхненниками Маастрихтського договору 1992 року, яким було засновано Європейський Союз (ЄС). Жискар і Шмідт також придумали «дипломатію самітів» як спосіб обійти затримки громіздкої наднаціональної бюрократії в Брюсселі: то було ще одне нагадування про те, що, як і в минулому, франко-німецька співпраця — це необхідна передумова об’єднання Західної Європи.
Поштовхом для франко-німецьких дій у 1970-х були економічні занепокоєння. Європейська економіка зростала в кращому разі повільно, інфляція була хронічною, а непевність, яку породив колапс Бреттон-Вудської системи, означала, що курси валют хиткі та непередбачувані. Валютна змія, ЄВС та екю були чимось на кшталт другосортного рішення, оскільки це були регіональні, а не міжнародні домовленості, що періодично заміняли дойчмарку на долар як стабільну умовну валютну одиницю для європейських банкірів і ринків. Заміна національних валют на євро через декілька років, попри її руйнівні символічні наслідки, стала логічним наступним кроком. Тож остаточна поява єдиної європейської валюти була результатом прагматичних відповідей на економічні проблеми, а не прорахованим стратегічним кроком на шляху до наперед визначеної європейської мети.
Проте коли багато спостерігачів, зокрема до того часу скептично налаштовані соціальні демократи, переконалися, що економічного відновлення та процвітання неможливо досягнути лише на національному рівні, успішна валютна співпраця західноєвропейських держав неочікувано виявилася сходинкою до інших форм спільної дії. Оскільки жодна впливова група інтересів не висловлювала принципового заперечення, голови держав та урядів Спільноти в 1983 році підписали Урочисту декларацію, в якій зобов’язалися в майбутньому заснувати Європейський Союз. Точніші обриси такого Союзу пізніше були визначені під час переговорів щодо Єдиного європейського акта (ЄЄА), який був ухвалений Європейською радою в грудні 1985 року та набув чинності в липні 1987-го.
ЄЄА став першим значущим переглядом первісного Римського договору. Стаття перша доволі чітко проголошувала, що «Європейські спільноти та європейська політична співпраця мусять поставити собі за мету спільно сприяти досягненню конкретного прогресу в питанні європейської єдності». І лише замінивши «Спільноту» на «Союз» лідери дванадцяти держав-членів загалом зробили рішучий крок уперед. Але підписанти уникнули або відклали на потім усі справді суперечливі питання, зокрема збільшення тягаря сільськогосподарського бюджету Союзу. Вони також обережно обійшли ніякову відсутність спільної європейської оборонної та міжнародної політики. На піку «нової “холодної війни”» 1980-х років і напередодні визначальних подій, які розгорталися за декілька десятків кілометрів східніше, держави — члени Європейського Союзу були рішуче зосереджені на внутрішніх питаннях, які досі насамперед полягали в спільному ринку, нехай і такому, що охоплював понад 300 мільйонів осіб.
Однак вони таки погодилися цілеспрямовано просуватися в бік по-справжньому єдиного ринку товарів і робочої сили (який був створений у 1992 році) та прийняти систему «голосування кваліфікованою більшістю» в процесі ухвалення рішень у Союзі — під «кваліфікованою» мається на увазі, що більші країни (зокрема Британія та Франція) наполягали, що зберігатимуть право ветувати пропозиції, які вважатимуть шкідливими для їхніх національних інтересів. Це були справжні зміни, і їх можна було погодити, адже до єдиного ринку схвально ставилися всі, від Марґарет Тетчер до «Зелених», хоча й із цілком різних причин. Ці зміни сприяли та водночас були провісниками справжньої економічної інтеграції, яка відбулася наступного десятиліття.
Відхід від системи національних вето
