Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Зрештою, Іспанія, Португалія та Греція змогли майже без зусиль увійти або повернутися до «Заходу», незважаючи на ту політичну ізоляцію, яку вони самі для себе створили, тому що їхня зовнішня політика завжди була сумісною — навіть узгодженою — з політикою держав НАТО чи ЄЕС. Інститути «холодної війни», не кажучи вже про спільні антикомуністичні позиції, сприяли розширенню комунікації та співпраці між плюралістичними демократіями й військовими та церковними диктатурами. Після багатьох років зустрічей, переговорів, планування або просто залагодження різних справ із невиборними лідерами країн Середземномор’я північні американці та західні європейці давно перестали голосно обурюватися внутрішньою ситуацією в Мадриді, Афінах і Лісабоні.
Для більшості спостерігачів, зокрема багатьох критиків усередині цих країн, непривабливі режими Південної Європи були не так морально неспроможні, як інституційно застарілі. І, звичайно, їхні економіки, по суті, були подібні до інших західних держав та вже добре інтегровані в міжнародні ринки грошей, товарів і робочої сили. Навіть Португалія за Салазара була впізнаваною частиною міжнародної капіталістичної системи, хоч і не без проблем. Новоутворений середній клас, особливо в Іспанії, у своїх прагненнях рівнявся на менеджерів, бізнесменів, інженерів, політиків і державних службовців із Франції, Італії чи Британії не менше, ніж у моді. Попри всю відсталість, суспільства європейського Середземномор’я вже належали до світу, до якого тепер прагнули приєднатися на рівних умовах, і відхід від авторитаризму лише посприяв цьому процесу. Їхні еліти, які раніше рішуче дивилися в минуле, тепер розвернули погляд на північ. Виявилося, що географія перемогла історію.
Упродовж 1973 і 1986 років Європейська спільнота пройшла крізь чергову хвилю активності та розширення, яку один історик назвав «низкою нерегулярних великих вибухів». Президент Франції Жорж Помпіду, якого смерть де Ґолля звільнила від тиску несхвалення з боку патрона і який, як ми пам’ятаємо, був вельми занепокоєний через стратегічні наслідки Нової східної політики Віллі Брандта, чітко дав зрозуміти, що він вітатиме членство Великої Британії у Європейській спільноті. У січні 1972 року в Брюсселі Спільнота схвалила приєднання до неї Британії, Ірландії, Данії та Норвегії, яке набуло чинності через рік.
Успішна заявка Британії на членство стала результатом роботи прем’єр-міністра, консерватора Едварда Гіта, єдиного британського політичного лідера з часів Другої світової війни, який недвозначно і палко підтримував те, щоб пов’язати долю своєї країни з її континентальними сусідами. Коли Лейбористська партія в 1974 році повернулася до влади та провела референдум щодо членства Британії в Спільноті, населення проголосувало «за» у співвідношенні 17,3 мільйона проти 8,4 мільйона. Але навіть Гіт не міг змусити британців, а особливо англійців, «почуватися» європейцями, і значна частина виборців і з правого, і з лівого політичного спектра продовжували сумніватися в перевагах буття «в Європі». Тим часом норвежці були абсолютно переконані, що їм краще бути окремо: на референдумі у вересні 1972 року 54% населення країни відкинули членство в Європейській спільноті й обрали натомість обмежену угоду щодо вільної торгівлі зі Спільнотою. Двадцять два роки по тому це рішення підтвердили під час голосування з майже ідентичними результатами[404].
Членство Британії в Спільноті в пізніші роки виявилося неоднозначним — прем’єр-міністерка Марґарет Тетчер висловлювалася проти нових проєктів дедалі тіснішого союзу та вимагала, щоб Британії відшкодували її «переплату» до спільного бюджету. Але в 1970-х у самого Лондона почалися проблеми, і, попри те, що членство призвело до цінової інфляції, Британія раділа тому, що є частиною торговельної зони, яка тепер забезпечувала одну третину внутрішніх інвестицій країни. Перші прямі вибори до нового Європейського парламенту відбулися в 1979 році (до того часу членів європейського законодавчого органу, який засідав у Страсбурзі, обирали відповідні національні парламенти), але викликали незначний інтерес серед населення. У Сполученому Королівстві очікувана явка була низькою — лише 31,6%. Але, з іншого боку, вона ніде не була особливо високою: у Франції не полінувалися проголосувати лише три виборці з п’яти, у Нідерландах — ще менше.
Приєднання до Європейської спільноти трьох країн «північного флангу» було порівняно безпроблемним і для нових, і для давніх членів. Ірландія була бідною, але крихітною, тоді як Данія і Велика Британія — заможними, а відповідно клали до спільного бюджету більше, ніж отримували. Як і наступний раунд розширення за рахунок заможних країн, коли в 1995 році Австрія, Швеція та Фінляндія приєдналися до на той час уже Європейського Союзу, нові члени збагатили і скарбницю, і реноме спільноти, що дедалі розросталась, водночас суттєво не збільшивши її витрати та не створюючи конкуренції з чинними членами щодо чутливих тем. Інша річ — новоприбулі з Півдня.
Греція, як і Ірландія, була маленькою та бідною, тож її сільське господарство не створювало загроз для французьких фермерів. Тож, незважаючи на деякі інституційні перешкоди (приміром, православна церква мала офіційний та впливовий статус, а громадянські шлюби не були заборонені до 1992 року) проти її вступу, який, зокрема, відстоював президент Франції Жискар д’Естен, потужних аргументів не було. Але коли йшлося про Португалію та (особливо) Іспанію, французи чинили жорсткий опір. Вино, оливкову олію, фрукти й інші фермерські продукти набагато дешевше виготовляти і продавати на півдні Піренеїв; якби Іспанія та Португалія приєдналися до спільного європейського ринку на рівних умовах, іберійські фермери могли б скласти французьким виробникам потужну конкуренцію.
Тож Португалії та Іспанії знадобилося дев’ять років, щоб вступити у Європейську спільноту (тоді як заявку Греції задовольнили за менш ніж шість), і за цей час імідж Франції серед населення цих країн, зазвичай позитивний на Іберійському півострові, стрімко погіршився: до 1983 року, коли дві третини гострих раундів переговорів уже було позаду, тільки 39% іспанців «позитивно» ставилися до Франції — несприятливий початок для їхнього спільного майбутнього. Почасти проблема полягала в тому, що вступ середземноморських держав до Європейської спільноти тягнув за собою не лише компенсацію для Парижа у вигляді подальшого збільшення дотацій французьким фермерам з бюджету Спільноти; Іспанія, Португалія та Греція разом додатково ввели до Спільноти 58 мільйонів населення, більша частина якого була бідною, а отже, могла претендувати на різноманітні програми й пільги, які фондував Брюссель[405].
Справді, після розширення за рахунок трьох бідних аграрних країн спільна сільськогосподарська політика отримала новий важкий тягар,
