Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

На виборах у жовтні 1982 року, на піку економічних труднощів, Соціалістична партія перемогла з абсолютною перевагою в парламенті, а Феліпе Ґонсалес став прем’єр-міністром і перебував на цій посаді впродовж подальших чотирнадцяти років. СДЦ Суареса, який здійснив перехід від франкізму до демократії, був практично усунений з парламенту, отримавши лише два місця. Комуністична партія здобула чотири мандати: це була ганебна поразка, яка спричинила відставку Сантьяґо Каррільйо. Відтоді іспанська політика відтворювала тенденції інших країн Західної Європи, хитаючись від ліво- до правоцентризму, у її випадку представленого Народним альянсом Фраґи (у 1989 році перейменований на Народну партію), який несподівано здобув 26,5% голосів.

Кампанія Соціалістичної партії спиралася на популістську й антикапіталістичну програму, а серед її обіцянок були збереження робочих місць і зарплат робітників та вихід Іспанії з НАТО. Утім, опинившись при владі, Ґонсалес продовжив політику економічної ощадливості, розпочав модернізацію (а пізніше — прогресивну приватизацію) іспанської промисловості й послуг, а в 1986 році спантеличив своїх власних прихильників на референдумі щодо членства в НАТО, яке він тепер підтримував[398].

Такі зміни напрямку не сприяли порозумінню Ґонсалеса із традиційними соціалістами, чию партію він тепер вів геть від її давньої марксистської місії[399]. Але для політика, якого переважно підтримували чоловіки та жінки, надто молоді, щоб пам’ятати Громадянську війну, і відкрито задекларована мета якого полягала в подоланні іспанської відсталості (так званого atraso, або «відставання», про яке часто дискутували і від якого півострів потерпав з кінця Золотої доби), стара ідеологічна лівиця була частиною проблеми, а не рішення. Відповідно до бачення Ґонсалеса, майбутнє Іспанії було не в соціалізмі, а в Європі. 1 січня 1986 року Іспанія разом із Португалією стали повноправними членами Європейської спільноти.

Перехід європейського Середземномор’я до демократії був найбільш дивовижним та неочікуваним поворотом цієї доби. На початку 1980-х років в Іспанії, Португалії та Греції не лише відбулося мирне навернення в парламентську демократію — в усіх трьох країнах місцеві соціалістичні партії, лише за кілька років до того підпільні й показово антикапіталістичні організації, тепер стали головною політичною силою, яка, по суті, урядувала з центру. Режими Салазара та Франко зникли не тільки з владних кабінетів, але й з пам’яті, тоді як нове покоління політиків змагалося за прихильність молодого, «сучасного» електорату.

На це було декілька причин. Одна, про яку ми вже згадували, полягала в тому, що, зокрема, в Іспанії сильно відставала політична держава, а не суспільство загалом. Економічний розвиток, який відбувався в останнє десятиліття правління Франко, та великомасштабна соціальна й географічна мобільність, до якої він призвів, означали, що щоденне життя й очікування іспанців змінилися значно більше, ніж собі уявляли сторонні спостерігачі, які все ще дивилися на країну крізь призму 1936–1956 років. Молоді європейського Середземномор’я було нескладно призвичаїтися до суспільних укладів, з якими північніше всі були давно знайомі; навпаки, вони так і робили ще до політичних революцій. Їм кортіло позбутися обмежень попередньої доби, і вони не приховували скепсису щодо політичної риторики лівиці чи правиці, а старі прихильності їх не цікавили. Ті, хто в посттрансформаційні роки відвідував Лісабон або Мадрид, постійно дивувалися відсутності будь-яких згадок про нещодавнє минуле — чи то в політиці, чи то в культурі[400].

Те, що 1930-ті незабаром мали втратити актуальність, пророче зобразив Ален Рене в «La Guerre Est Finie» («Війна закінчилася») — сумному елегійному фільмі 1966 року, в якому іспанський комуніст-емігрант Дієго (у виконанні незрівняного Іва Монтана) таємно приїжджає з Парижа до Мадрида, відважно провозить революційну літературу та плани щодо «робітничого повстання», яке, він знає, ніколи не відбудеться. «Хіба ви не розумієте? — намагається він пояснити своїм партійним наглядачам у Парижі, які мріють про відновлення надій 1936 року. — Іспанія стала ліричним прихистком лівиці, міфом ветеранів минулих воєн. Тим часом до Іспанії щороку приїжджають у відпустку 14 мільйонів туристів. Реальність світу проти нас». Невипадково сценарій до фільму написав Хорхе Семпрун, який упродовж багатьох років сам був активним іспанським комуністом, доки не вийшов з партії, розчарований її ностальгійною зашореністю.

До початку вісімдесятих небажання молодих іспанців зациклюватися на нещодавньому минулому не викликало сумнівів і виявлялося, зокрема, в показовому відкиданні старого кодексу публічної поведінки: у мові, в одязі й особливо в сексуальних звичаях. Популярні фільми Педро Альмодовара створюють щось на кшталт соромливого зворотного відображення п’ятдесяти років затхлого авторитаризму, дурманне втілення нових контркультурних практик. Ці стрічки містять хитрий екзистенційний поворот навколо обраної тематики, а йдеться в них зазвичай про збентежених молодих жінок у сексуально наелектризованій обстановці. У кінофільмі «Pepi, Luci, Bom y otras chicas del montón» («Пепі, Люсі, Бом та інші дівчата», 1980), який вийшов лише через три роки після перших демократичних виборів у країні, персонажі багатозначно сміються над «загальними ерекціями»[401] та «війною еротизму, яка нас поглинає».

Через два роки у фільмі «Laberinto de pasiones» («Лабіринти пристрастей») терористи та німфомани перекидаються еротичними дотепами, обговорюючи, чи важливіші їхні «маленькі мокрі справи», аніж «майбутнє країни». З кожним фільмом антураж стає ще пишнішим, а міські локації дедалі більш витонченими. У 1988 році у фільмі «Mujeres al borde de un ataque de nervios» («Жінки на межі нервового зриву») Альмодовар зміг досягнути переконливого кінематографічного втілення гарячкового та соромливого сучасного суспільства, яке відчайдушно намагається надолужити втрачений час[402].

Ще більша іронія полягає в тому, що ці зміни стали можливими не завдяки культурним або політичним радикалам та реформаторам, а завдяки консервативним державним діячам, які самі походили зі старого режиму. Константінос Караманліс, Антоніу де Спінола та Адольфо Суарес, як і за кілька років до того Михайло Горбачов, — усіх їх створила система, яку вони допомагали зруйнувати. Щоправда, Караманліс за режиму полковників перебував в еміграції; але він, як і решта, був затятим вузьколобим націоналістом — ба більше, він безпосередньо відповідав за фальсифікацію виборів у Греції 1961 року, які відіграли центральну роль у дискредитації післявоєнної системи та привели армію до влади.

Але цим людям довіряли їхні виборці. Саме це і дозволило їм демонтувати ті авторитарні інститути, яким вони колись вірно служили. Їм на зміну прийшли соціалісти — Суареш, Ґонсалес, Папандреу, — які переконливо запевнили своїх прихильників у непохитному радикалізмі, водночас ідучи на помірковані та часто непопулярні економічні кроки, до яких їх змушували обставини. За словами одного відомого іспанського експерта, задля перетворень «франкісти мусили вдати, що вони ніколи не були франкістами, а ліві кон’юнктурники — що вони й далі віддані лівим принципам»[403].

Таким чином, обставини