Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Конституція (як і очікувалося, її ухвалили на другому референдумі в грудні 1978 року) у багатьох аспектах була цілком звичайною. Іспанія мала бути парламентською монархією; офіційної релігії не передбачалося (хоча церква й отримала прораховану поступку в тому, що католицизм визнавався «суспільною дійсністю»); виборчий вік знижували до вісімнадцяти років; а смертну кару скасовували. Що стало найбільшою зміною порівняно з нещодавнім минулим, то це те, що збори вписали в нове іспанське законодавство право на автономію для історичних регіонів країни, зокрема Каталонії та Країни Басків.
Стаття друга Конституції підтверджувала «нерозривну єдність Іспанської держави, спільної та неподільної батьківщини всіх іспанців», але також визнавала й гарантувала «право на автономію для національностей і регіонів, які були її частиною, та солідарність між ними». Подальші статути про автономію визнавали давній факт мовного розмаїття та регіональних розбіжностей у межах Іспанської держави, яка дотепер була гіперцентралізованою; а також, зокрема, диспропорційне демографічне значення Каталонії та глибину прагнень щодо автономії як у Країні Басків, так і в Каталонії. Але те, що дали одним іспанцям, навряд чи можна було сховати від інших. Упродовж чотирьох років Іспанію мали розділити на сімнадцять самоврядних регіонів, у кожного з яких були б свої прапор та столиця. Не тільки каталонці й баски, але й галісійці, андалусці, жителі Канарських островів, Валенсії, Наварри й інших регіонів мали бути визнані окремими і самобутніми[394].
Водночас, за новою Конституцією, Мадрид залишав за собою монополію на оборону, правосуддя й закордонні справи, а для баскських націоналістів це було особливо неприйнятним компромісом. Як ми пам’ятаємо, ЕТА навмисне посилила свої насильницькі акції та вбивства в ті місяці, коли обговорювали нову Конституцію. Об’єктами її нападів були поліцейські й солдати — так ЕТА сподівалася спровокувати уряд на зворотну реакцію та зірвати демократичний процес, який дедалі більше загрожував послабити платформу екстремістів.
У 1981 році вони могли досягнути успіху. 29 січня, коли економічне невдоволення сягнуло апогею (про це йтиметься нижче), а Каталонія, Країна Басків, Галісія та Андалусія почали сепаратистські експерименти у своєму самоврядуванні, його власна партія, обурена не так поразками Суареса (на загальнонаціональних виборах за нової Конституції в 1979 році СДЦ здобув чергову перемогу), як досягненнями й автократичним стилем керівництва, змусила Суареса піти у відставку. Перш ніж інший політик із СДЦ Кальво Сотело встиг посісти на його місце, у баскських провінціях вибухнув загальний страйк. Критикам з правого флангу здавалося, що Іспанія некерована і перебуває на межі розпаду.
23 лютого полковник-лейтенант Антоніо Техеро Моліна із Цивільної гвардії захопив парламент. Змовившись із ним, генерал Хайме Міланс дель Боск, командувач військового округу у Валенсії, оголосив надзвичайний стан і закликав короля розпустити парламент та встановити військовий уряд. Хоча з позиції сьогодення дії Техеро й Міланса дель Боска здаються бутафорськими і некомпетентними, традиція та прецедент, безумовно, були на їхньому боці. Ба більше, сам парламент, різні політичні партії та їхні прихильники мало як могли запобігти військовому перевороту, а кому симпатизувала сама армія, було взагалі незрозуміло[395].
Результат цих подій та хід подальшої історії Іспанії визначив король Хуан Карлос І. Він навідріз відмовився виконувати вимоги змовників і виступив по телебаченню з промовою, в якій категорично встав на захист Конституції та недвозначно ідентифікував себе й монархію з новою демократичною більшістю країни. Обидві сторони, очевидно, були рівною мірою заскочені сміливістю молодого короля, який до того часу жив у тіні власного призначення покійним диктатором; але його доля була безповоротно пов’язана з парламентським урядуванням. За браком інституції чи символу, навколо яких можна було об’єднати зусилля, більшість тих поліцейських, солдатів й інших прихильників старого режиму облишили мрії про повстання чи реституцію та зосередилися на підтримці Народного альянсу Мануеля Фраґи — новоствореної партії, метою якої була боротьба з «найбільш небезпечними ворогами Іспанії — комунізмом і сепаратизмом», але законними методами.
Те, що Техеро знеславив ідею своєї боротьби[396], спочатку надало парламенту можливість урізати військовий бюджет й ухвалити давноочікуваний закон про легалізацію розлучень. Але на більшість членів СДЦ дедалі сильніше тиснула, з одного боку, клерикальна й націоналістична правиця, якій не подобалася швидкість змін і яку хвилювала регіональна автономія та кривдило ослаблення публічної моралі в новій Іспанії, та, з іншого боку, соціалістична лівиця, яка почала заявляти про себе. Остання була відкрита до компромісів щодо конституційних питань, але налаштована радикально стосовно подрібненого робітничого руху в країні та зростання кількості безробітних.
Як і в Португалії, політичні перетворення відбувалися у складний економічний період. Відповідальними за це значною мірою були останні уряди франкістської доби, які в 1970–1976 роках намагалися завоювати популярність, збільшуючи державні витрати та кількість робочих місць у державному секторі, надаючи пільги на оплату електроенергії, стримуючи ціни, попри зростання зарплат, і мало думаючи про віддалене майбутнє. До 1977 року почали проявлятися наслідки такої недбалості: у червні того року, коли відбувалися загальнонаціональні вибори, інфляція становила 26% на рік, державна скарбниця (і так давно виснажена регресивним податковим режимом Франко) спорожніла, а безробіття почало тривале зростання. За деякими підрахунками, упродовж 1973‒1982 років країна втратила 1,8 мільйона робочих місць[397].
Як і в часи Республіки 1930-х років, що проіснувала зовсім недовго, Іспанія будувала демократію всупереч економічній рецесії, і багато хто говорив про те, що країна піде шляхом Аргентини, де індексовані зарплати й субсидоване ціноутворення призвели до гіперінфляції. Те, що цього вдалося уникнути, — значною мірою заслуга підписантів так званих Пактів Монклоа в жовтні 1977 року, перших із низки узгоджених між політиками, представниками робітників та роботодавцями домовленостей, у яких вони затвердили розпочати широкі реформи — девальвацію валюти, розробку дохідної політики, контроль над урядовими витратами та структурні реформи в роздутому й марнотратному державному секторі.
Пакти Монклоа й подальші домовленості (останню з яких підписали в 1984 році) не створили дива. Частково через другу нафтову кризу в країні весь час загострювалася криза платіжного балансу; багато маленьких фірм припинили своє існування, а безробіття й водночас інфляція зростали, що призвело до хвилі страйків і гострого протистояння між профспілками лівого ухилу та Комуністичною партією, які не хотіли більше ділити відповідальність за соціальну ціну демократичних перетворень. Але без Пактів ці труднощі та їхні суспільні наслідки майже напевно
