Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Насправді будь-яку політичну думку потрібно було тримати під замком, а незалежні політичні партії були заборонені. До 1967 року країна не мала навіть конституції, а наявні права та процедури здебільшого слугували декораціями для західних партнерів Іспанії. Франко як офіційний «регент» монархії з вакантним місцем короля призначив молодого Хуана Карлоса, онука останнього короля Іспанії, своїм майбутнім наступником, але для більшості спостерігачів питання монархії відігравало в іспанській політиці незначну роль. Навіть церква, яка й досі становила значну частину щоденного життя багатьох іспанців, відігравала обмежену роль у публічній політиці.
Традиційна роль Іспанії як оплоту християнської цивілізації у світі матеріалізму й атеїзму була аксіомою, яку діти вивчали в перших класах; але саму католицьку владу (на відміну від «таємних монахів» — реформаторів з Opus Dei) тримали подалі від владного керма, що разюче відрізнялося від духу «національного католицизму» в стилі Хрестових походів, що був притаманний першому десятиліттю режиму[388]. У червні 1968 року, поступившись перед реаліями сучасності, Франко вперше допустив запровадження принципу релігійної свободи, дозволивши іспанцям відкрито відвідувати будь-яку церкву, що була їм до вподоби. Але на той час сама релігія вже входила в період тривалого занепаду: у країні, яка могла похвалитися понад 8 тисячами семінаристів на початку 1960-х, через дванадцять років їх залишилося менше 2 тисяч. Упродовж 1966–1975 років третина всіх іспанських єзуїтів вийшла з ордену.
Військових також тримали на безпечній відстані. Оскільки Франко сам прийшов до влади через військовий переворот, він чудово розумів загрози, які тягнуло за собою налаштування проти себе військової касти, яка успадкувала гіперрозвинене почуття відповідальності за збереження Іспанської держави та її традиційних цінностей. У повоєнні роки іспанську армію балували і перебільшували її заслуги. Її перемогу в Громадянській війні щорічно відзначали на вулицях найбільших міст, а її втрати показово увічнювали в монументальній Долині полеглих, яку завершили у вересні 1959 року. Ранги та регалії примножувалися: на момент падіння режиму в Іспанії було 300 генералів, а співвідношення офіцерів до інших звань становило 1 до 11 — найвищий у Європі показник. У 1967 році інституційним державним законом збройні сили були офіційно призначені відповідальними за гарантування єдності нації, територіальної цілісності та захист «інституційної системи».
Однак на практиці збройні сили стали зайвими. Франко десятиліттями беріг свою армію від будь-яких закордонних чи колоніальних воєн. На відміну від французької чи португальської армій, іспанська не знала ані ганебних поразок, ані вимушених відступів. Іспанії не загрожувала війна, а її внутрішню безпеку гарантували поліція, жандарми і спеціальні підрозділи, створені для боротьби з терористами — справжніми та уявними. Армія, чия роль звелася до церемоніальної, стала обережною; її традиційний консерватизм дедалі частіше проявлявся в підтримці відновлення монархії, і за іронією цей зв’язок виявився сприятливим для демократичних перетворень у країні.
У країні заправляло обране коло юристів, католицьких професорів і державних службовців, багато з яких мали прямі інтереси в приватних компаніях, для яких своєю діяльністю вони створювали сприятливі умови. Та оскільки офіційно політична опозиція була під забороною, реформаторські ідеї та тиск щодо реалізації змін часто надходили з боку цих-таки керівних кіл (а не з боку інтелігенції, найсвітліші розуми якої залишалися в еміграції), яких підштовхував розпач через місцеву неефективність, критика з-за кордону або приклад Другого Ватиканського собору.
20 листопада 1975 року Франко помер у віці 82 років[389]. До кінця відмовляючись розглянути будь-яку справжню лібералізацію або передачу влади, він втратив користь навіть для своїх прихильників, чимало з яких поділяли настрої протестувальників, що раніше того самого року вимагали скасування обмежень для преси й політичних асоціацій. Тож перехід до демократії втілювали з лав міністрів і призначенців самого Франко, що пояснює його швидкість та успіх. На перших етапах відходу Іспанії від франкізму традиційні сили демократичних змін — ліберали, соціалісти, комуністи, профспілки — відігравали другорядну роль.
Через два дні після смерті Франко на престол зійшов Хуан Карлос. Спочатку, щоб краще запевнити армію та всіх інших, що раптового розриву з минулим не буде, він тримався біля Карлоса Аріаса Наварро, останнього прем’єр-міністра Франко, та його колег з уряду. Але у квітні 1976 року, розпочавши утиски новоствореної «Демократичної координації», коаліції все ще не дозволених лівих партій, та заарештувавши її лідерів, Аріас потрапив у королівську немилість. За два місяці король призначив на місце Аріаса одного зі своїх міністрів, Адольфо Суареса Гонсалеса.
Сорокачотирирічний Суарес був типовим технократом кінця франкістської доби; протягом одного року він навіть служив очільником фалангістського Національного руху самого каудильйо[390]. Вибір Суареса виявився напрочуд проникливим. Він сформував нову політичну партію «Союз демократичного центру» (СДЦ) та заходився переконувати чинні франкістські установчі збори провести загальнонаціональний референдум щодо політичної реформи — по суті, схвалити запровадження загального виборчого права та двопалатного парламенту. Оскільки франкістська стара гвардія вважала Суареса своїм, вона дозволила замилити собі очі — і 15 грудня 1976 року відбувся референдум, на якому понад 94% проголосували «за».
У лютому 1977 року Суарес санкціонував відновлення Іспанської соціалістичної партії (ІСРП[391]), найдавнішої політичної організації країни, яку тепер очолював молодий Феліпе Ґонсалес Маркес із Севільї, з ранньої молодості — активний учасник підпільного руху. Одночасно з цим були легалізовані профспілки, які також отримали право на страйк. 1 квітня Суарес заборонив і розпустив Національний рух, який він сам колись очолював; ще через тиждень легалізував Іспанську комуністичну партію, яку очолював Сантьяґо Каррільйо і яка вже зобов’язалася (чим кардинально відрізнялась від португальських товаришів) діяти в межах переходу до парламентської демократії[392].
У червні 1977 року були проведені вибори до установчих зборів, покликаних написати нову конституцію. За результатами виборів, які відбувалися в Іспанії вперше з 1936 року, було встановлено плюралізм за участі СДЦ Суареса, який отримав 165 місць у парламенті. Наступна за результатом партія, соціалісти Ґонсалеса, змогла одержати тільки 121 місце, а решта претендентів разом узяли лише
