Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Післявоєнна економіка в Італії зазнала перетворень завдяки сотням маленьких інженерних, текстильних та хімічних підприємств, працівники більшості яких не мали ані юридичних, ані інституційних способів захиститися від вимог їхніх начальників. Італійська держава добробуту в 1960-х усе ще була доволі нікудишнім утворенням і сягнула зрілості тільки в наступному десятилітті (значною мірою завдяки суспільним заворушенням шістдесятих), а багато некваліфікованих працівників та їхніх родин досі не мали робочих прав чи доступу до сімейних пільг (у березні 1968 року відбувся загальнонаціональний страйк, вимогою якого було запровадження загальнодержавної пенсійної системи). Традиційні ліві партії та спілки були неспроможні врегулювати ці питання. Навпаки, у той час вони переймалися тим, що ця нова неприборкана робоча сила розмиває старі трудові інститути. Коли напівкваліфіковані працівниці спробували заручитися підтримкою комуністичної профспілки щодо їхніх скарг на пришвидшені темпи роботи, їм натомість порадили вимагати більшої компенсації.
За таких умов суспільна напруга в Італії найбільше була вигідна не традиційним лівим організаціям, а жменьці неформальних мереж «позапарламентської» лівиці. Її очільники — комуністи-дисиденти, науковці-теоретики робітничої незалежності та речники студентських організацій — швидко визначили причини незадоволення на промисловому ринку праці й інтегрували їх у свої проєкти. Ба більше, у самих університетах неможливо було не помітити аналогії. Їхня нова й неорганізована робоча сила (величезний приплив студентів, які перші в родині отримували вищу освіту) так само зіткнулася із глибоко незадовільними умовами життя та праці. А старі еліти також могли ухвалювати будь-які безапеляційні рішення стосовно студентських мас, на власний розсуд нав’язуючи навчальне навантаження, іспити, оцінки і штрафні санкції.
З такої перспективи адміністрація, наявні спілки й інші професійні організації шкіл та університетів — не меншою мірою, ніж фабрики і заводи — мали власний «об’єктивний» інтерес у статус-кво. Те, що італійське студентство переважно походило з міського середнього класу, не суперечило цій логіці: як виробники і споживачі знань, вони (у своїх власних очах) становити навіть більшу загрозу для влади й авторитету, ніж традиційні маси пролетаріату. За логікою нової лівиці, значення мало не соціальне походження певної суспільної групи, а її спроможність кидати виклик владним інститутам і структурам. Починати можна було як у лекційній залі, так і в механічному цеху.
Гнучку адаптивність тогочасної італійської радикальної політики добре ілюструє набір вимог, поширених міланським liceo (середньою школою): метою студентського руху, як вони зазначали, був «контроль та подальше скасування оцінок загалом і незадовільних оцінок зокрема, а відтак — ліквідація системи відбору учнів; право кожного на освіту й гарантовану стипендію; свобода зібрань; загальні ранкові наради; підзвітність вчителів студентам; звільнення реакціонерів й авторитарних викладачів з учительського складу; участь студентів у складанні навчальної програми»[305].
Низка протестів і заворушень в Італії наприкінці шістдесятих почалася в Турині в 1968 році зі студентського протесту проти намірів перенести частину університету (факультет точних наук) на околиці: це було відлуння протестів, які в той самий час відбувалися в нантерському передмісті. Аналогія простежувалась і в подальшому закритті Римського університету в травні 1968 року внаслідок студентського бунту проти парламентського законопроєкту щодо реформи вищої освіти. Але, на відміну від студентських рухів у Франції, реформа освітніх закладів завжди була другорядним питанням для італійських студентських лідерів, тоді як на першому місці, як свідчать назви їхніх організацій — Avanguardia Operaia чи Potere Operaio («Робітничий авангард», «Сила робітників»), — була солідарність із робітничим рухом.
Робітничі заворушення, які розпочалися на міланських фабриках компанії Pirelli у вересні 1968 року і тривали до листопада 1969-го (коли уряд змусив Pirelli піти назустріч головним вимогам страйкарів), стали промисловим втіленням та посиленням студентських протестів. Страйковий рух 1969 року був найбільшим в історії Італії та мав для молодих італійських радикалів такий мобілізаційний і політичний ефект, який не можна було навіть порівняти з нетривалими кількатижневими протестами у Франції попереднього року. «Гаряча» тогорічна осінь, під час якої відбувалися страйки без попередження, а невеликі групи робітників здійснювали спонтанні захоплення, вимагаючи впливу на процес управління заводами, переконала італійських студентів-теоретиків та їхніх послідовників, що їхнє кардинальне заперечення «буржуазної держави» — правильна тактика. Робітнича автономія — як тактичний засіб і як мета — була шляхом у майбутнє. Тоді як реформи — і в школах, і на фабриках — не лише недосяжні, а ще й небажані. Компроміс був поразкою.
Чому «неофіційні» італійські марксисти обрали саме цей шлях — питання дискусійне. Традиційно витончена та компромісна стратегія італійської Компартії дозволяла звинуватити її в тому, що вона працює всередині «системи», особисто зацікавлена в стабільності, а тому, як закидали їхні критики з лівого політичного флангу, є «об’єктивно реакційною». Саме італійська промислова система була водночас і корумпованою, і на позір неспроможною на зміни: на парламентських виборах 1968 року свій результат збільшили і християнські демократи, і комуністи, тоді як жодна інша партія не показала гідного результату. Це може пояснити незадоволення позапарламентської лівиці, однак не те, чому вона вдалася до насильства.
«Маоїзм» — або ж принаймні некритичне захоплення китайською культурною революцією, яка тоді йшла повним ходом — в Італії був поширений більше, ніж у будь-якій іншій європейській країні. Партії, групи й видання маоїстського спрямування, які можна було розпізнати через уперте вживання прикметника «марксистсько-ленінський» (щоб відрізнятися від клятих офіційних комуністів), у ті роки швидко повиростали одні за одними, натхненні прикладом китайських хунвейбінів (червоних вартових) та підкреслюючи тотожність інтересів, які пов’язують робітників й інтелектуалів. Студенти-теоретики в Римі й Болоньї навіть імітували риторику пекінських схоластів, поділяючи університетські предмети на «добуржуазні залишки» (грецька мова й латина), «чисто ідеологічні» (наприклад, історія) та «приховано ідеологічні» (фізика, хімія, математика).
Уявно маоїстське поєднання революційної романтичності та робітничої догми втілило періодичне видання (і рух) Lotta Continua («Боротьба, що триває»), назва якого, як це часто буває, передає його ідею. Перший випуск Lotta Continua з’явився восени 1969 року, коли насильницькі дії вже певний час тривали. Серед гасел туринських студентів-протестувальників у червні 1968 року були «Ні соціальному миру на фабриках!» та «Проти
