Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Але для будь-кого, хто не був обмежений цією версією європейської історії, пролетаріат вже перестав бути єдиним доступним засобом радикальних суспільних перетворень. У тих краях, які дедалі частіше називали «третім» світом, існували альтернативи: націоналісти, які боролися проти колонізаторів у Північній Африці та на Близькому Сході; чорношкірі радикали в США (які не дуже надавалися для визначення «третій світ», але тісно з ним асоціювалися); та селяни-партизани звідусіль — від Центральної Америки до Південнокитайського моря. Разом зі «студентами» і навіть просто молоддю такі особи становили значно численнішу та легшу для мобілізації заради надій революції категорію, ніж урівноважені й задоволені робітничі маси заможного Заходу. Після 1956 року молоді західноєвропейські радикали відвернулися від гнітючого комуністичного спадку в Східній Європі й шукали натхнення деінде.

Цю нову моду на екзотику, з одного боку, підживлювала тогочасна деколонізація та надії національно-визвольних рухів, а з іншого — проєкція власних втрачених ілюзій Європи на інших. Європа напрочуд мало знала про тамтешнє життя, хоча в науці й з’явилася примітивна галузь «селянських студій». Революціям на Кубі та в Китаї приписували всі якості й досягнення, яких так бракувало в Європі. Італійська письменниця-марксистка Марія-Антонієтта Маччоккі лірично оспівувала контраст між жалюгідним станом сучасної Європи та постреволюційною утопією Китаю Мао, який тоді був на піку Культурної революції: «У Китаї немає ознак збайдужіння, нервових розладів чи фрагментації особистості, на які можна натрапити в споживацькому суспільстві. Китайський світ компактний, інтегрований та абсолютно цілісний».

Селянські революції в неєвропейському світі мали ще одну ознаку, яка подобалася тогочасним західноєвропейським інтелектуалам і студентам: вони були насильницькі. Звичайно, лише за декілька годин на схід, у Радянському Союзі та його країнах-сателітах, насильства не бракувало. Але це було насильство з боку держави, офіційного комунізму. Насильство повстанців третього світу було визвольним. Як пояснював Жан-Поль Сартр у своїй відомій передмові до французького видання Франца Фанона[298] «Гнані і голодні» 1961 року, насильство антиколоніальних революцій було «відтворенням людиною самої себе… пристрелити європейця означає вбити двох зайців одним пострілом — знищити гнобителя і водночас того, кого він пригноблює: залишається мрець і вільна людина; той, хто вижив, уперше відчуває під ногами національну землю».

Таке самозречене захоплення чужоземними прикладами не було новим для Європи: Токвіль давно зауважив їхню привабливість для дореволюційної інтелігенції у Франції XVIII століття; окрім того, вони відіграли роль і в принадності власне Радянської революції. Але в 1960-х роках Європі пропонували для наслідування приклад Далекого Сходу або й далекого Півдня. Студентів-радикалів у Мілані й Берліні закликали повторити успішні східні маневри: показово поєднавши риторику в дусі Мао і троцькістську тактику, лідер німецького студентського руху Руді Дучке підбурював його прихильників здійснити в 1968 році «довгу ходу інститутами».

З погляду консервативного старшого покоління, таке недбале запозичення чужих моделей було свідченням розгнузданої легкості, з якою поважний революційний код старої Європи перетворювався на ідеологічний Вавилон. Коли італійські студенти заявили, що в новій сервісній економіці університети становитимуть центри вироблення знання, а студенти, відповідно, — новий робітничий клас, вони занадто широко витлумачили марксистські постулати. Але на їхньому боці принаймні був діалектичний прецедент, і грали вони за встановленими правилами. Кілька років по тому, коли міланська студентська газета Re Nudo проголосила: «Пролетарська молодь Європи, хай єднає нас Джимі Гендрікс!» — діалектика перетворилася на пародію. Як від самого початку стверджували їхні критики, хлопці та дівчата шістдесятих були просто несерйозні.

Проте шістдесяті були надзвичайно важливим десятиліттям. Третій світ, від Болівії до Південно-Східної Азії, перебував у сум’ятті. «Другий» світ радянського комунізму лише здавався стабільним, та й то, як виявиться пізніше, недовго. А провідна держава Заходу, яку збурювали вбивства й расові заворушення, розпочинала повномасштабну війну у В’єтнамі. Витрати США на оборону упродовж 1960-х стабільно зростали, сягнувши максимуму в 1968 році. Для Європи війна у В’єтнамі не була суперечливим питанням — її не підтримували сили всього політичного спектра; але вона стала каталізатором мобілізації на континенті: навіть у Британії найбільші демонстрації десятиліття мали на меті висловити відкриту незгоду з політикою США. У 1968 році в межах Кампанії солідарності з В’єтнамом десятки тисяч студентів пройшли вулицями Лондона до Посольства США на площі Гросвенор, гнівно вимагаючи від США закінчити війну у В’єтнамі (а від британського уряду лейбористів — припинити її нерішучу підтримку).

Те, що так багато тогочасних суперечок і вимог будувалося навколо політичного, а не економічного порядку денного, дещо говорить про особливі обставини шістдесятих, а також про соціальне походження більшості провідних громадських активістів. Як і 1848 рік, шістдесяті були революцією інтелектуалів. Але тогочасні невдоволення мали й економічний бік, навіть якщо багато їх учасників ще цього й не усвідомлювали. Хоча період процвітання післявоєнних десятиліть ще не скінчився, а безробіття в Західній Європі перебувало на історично мінімальній позначці, низка конфліктів на західноєвропейському ринку праці на початку 1960-х років передвіщала майбутні проблеми.

Причиною цих страйків, а також тих, які ще тільки мали відбутися в 1968–1969 роках, було незадоволення падінням реальних зарплат, коли післявоєнне зростання пішло на спад. Але найбільше скаржились на умови роботи та, зокрема, відносини між начальством і підлеглими. За винятком особливих випадків Австрії, Німеччини та Скандинавії, стосунки між робітниками та керівництвом європейських заводів і різних установ не були добрими: у типовому міланському цеху — чи то в Бірмінгемі, чи в промисловому передмісті Парижа — за невдоволеними, войовниче налаштованими робітниками наглядали безкомпромісні авторитарні начальники, а комунікації між цими двома групами практично не існувало. «Промислові відносини» в деяких частинах Західної Європи були оксюмороном.

Приблизно те саме почасти стосувалося сфери обслуговування й кваліфікованої праці: два яскраві приклади — державна французька телерадіокомпанія ORTF та Комісаріат атомної енергетики, де штат технічних працівників, від журналістів до інженерів, буквально закипав від обурення. Традиційні форми авторитету, дисципліни й обрання (чи то пак убрання) не встигали за стрімкими суспільними і культурними перетвореннями минулого десятиліття. Фабриками й установами керували за принципом «згори вниз», тоді як від низів не приймали жодного зворотного зв’язку. Керівники могли карати, принижувати чи звільняти працівників відповідно до власних примх. До них часто ставилися зневажливо, а їхню думку не брали до уваги. З’являлося чимало закликів щодо надання працівникам більшої ініціативи, професійної автономії, навіть «самоуправління» (французькою — autogestion).

Ці питання не стояли гостро на порядку денному європейських промислових конфліктів із часу захоплень Народних фронтів 1936