Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Економічні реформи 1950‒1960-х років від початку були гарячковою спробою налагодити структурно неповноцінну систему. Оскільки за ними ховалося нерішуче прагнення децентралізувати економічні рішення чи фактично дозволити приватне виробництво, безкомпромісні радикали зі старої партійної гвардії сприймали їх як образу. Але ні в чому іншому лібералізація, яку проводив Хрущов, а за ним — Брежнєв, не становила жодної негайної загрози для влади та протекції, на якій трималася радянська система. Насправді саме тому, що економічні вдосконалення в Радянському блоці завжди були підпорядковані політичним пріоритетам, досягнути вдалося так мало.
Інша річ — культурна реформа. Ленін завжди більше переймався через критику, ніж через власні принципи; його наступники нічим не відрізнялися. Комуністичні лідери, зокрема Хрущов, надзвичайно чутливо ставилися до інтелектуальної опозиції незалежно від того, чи мала вона шанси отримати ширшу підтримку всередині партії та за її межами. Після його перших звинувачень у бік Сталіна в 1956 році багато хто в Радянському Союзі та за кордоном був сповнений оптимізму, що цензура послабне і з’явиться певний простір для виявлення обережної незгоди та критики (того самого року Борис Пастернак зробив невдалу спробу подати рукопис свого роману «Доктор Живаґо» до літературного журналу «Новий світ»[315]). Але вже невдовзі Кремль занепокоївся через те, що здавалося йому культурною вседозволеністю; уже через три роки після ХХ з’їзду КПРС Хрущов виступав із гнівними промовами на захист офіційного соцреалізму в мистецтві та погрожував незгодним серйозними наслідками, якщо вони продовжуватимуть його паплюжити, навіть якщо це сталося в минулому. Тоді ж, у 1959 році, влада почала утиски православних священників та баптистів — так би мовити, культурних дисидентів, яким дозволили певну свободу після смерті Сталіна.
Однак сам Хрущов, якщо і не його оточення, був абсолютно непередбачуваним. На ХХІІ з’їзді КПРС у жовтні 1961-го став очевидним масштаб розколу між Китаєм та СРСР (наступного місяця Радянський Союз закрив своє посольство в Албанії, європейській намісниці Пекіна), а в змаганні за світовий вплив Москва вирішила показати своє нове обличчя спантеличеним й охопленим сумнівами закордонним прихильникам. У 1962 році нікому не відомому вчителю з провінції Олександру Солженіцину дозволили опублікувати песимістичний і потенційно підривний роман «Один день з життя Івана Денисовича» в «Новому світі» — тому самому журналі, який менш ніж шість років тому відхилив роман Пастернака.
Ця відносна терпимість останніх років Хрущова не поширювалась на пряму критику радянського керівництва: пізніші праці Солженіцина ніколи б не дозволили оприлюднити навіть на піку «відлиги». Але порівняно з минулим початок 1960-х років був часом літературної свободи й обережних культурних експериментів. Утім після Кремлівського перевороту в жовтні 1964 року все змінилося. Учасників змови проти Хрущова не влаштовували його політичні помилки й авторитарна манера, але найбільше їх дратувала його непослідовність. Сам Перший секретар, очевидно, дуже добре розумів, що можна дозволити, а що — ні, але інші могли піддатися спокусі неправильно потлумачити його позірну толерантність. Можна було припуститися помилки.
Через декілька місяців після захоплення влади нові кремлівські керманичі почали утиски інтелігенції. У вересні 1965 року арештували двох молодих письменників — Андрія Синявського та Юлія Данієля. Під псевдонімами Абрама Терца та Миколи Аржака вони нелегально видавали на Заході різноманітні художні твори. Терц-Синявський також опублікував (за кордоном) коротку критичну статтю про сучасну радянську літературу — «Що таке соціалістичний реалізм». У лютому 1966 року вони обоє постали перед судом. Оскільки закон Радянського Союзу не забороняв друкуватися за кордоном, прокурори наполягали, що сам по собі зміст їхніх творів був доказом злочину антирадянської діяльності. Їх обох визнали винними й засудили до трудових таборів: Синявського — на сім років (хоча він відсидів тільки шість), Данієля — на п’ять.
Процес Синявського — Данієля відбувався за зачиненими дверима, хоча кампанія в пресі, яка очорнювала обох письменників, привернула до їхньої долі увагу громадськості. Судовий розгляд таємно записувався та був розшифрований кількома особами, які мали доступ до судового приміщення. Через рік стенограми були оприлюднені російською й англійською мовами, що викликало міжнародне обурення цією справою та вимоги звільнити в’язнів[316]. Особливістю справи було те, що, попри всі звірства сталінських десятиліть, нікого раніше не арештовували і не кидали до в’язниці лише на підставі змісту їхніх (художніх) творів. Навіть якщо речові докази спеціально й необмежено фальсифікували, раніше інтелектуалів завжди звинувачували у діях, а не тільки в словах.
Позаяк процес над Синявським та Данієлем ішов урозріз із відносним послабленням хрущовських років, він спричинив безпрецедентні протести всередині самого Радянського Союзу. З цього почався дисидентський рух останніх десятиліть СРСР: підпільний «самвидав» розпочався у рік арештів та через них, а чимало найважливіших фігур радянських дисидентських кіл 1970‒1980-х років уперше заявили про себе саме під час протестів проти вироків Синявському та Данієлю. Володимира Буковського, тоді — 25-річного студента, у 1967 році затримали за організацію демонстрації на площі Пушкіна на захист громадянських прав та свободи слова. Ще в 1963 році його заарештував КДБ: його звинуватили в зберіганні антирадянської літератури та примусово лікували в психіатричній лікарні. Тепер його засудили на три роки в трудовому таборі за «антирадянську діяльність».
Справа Синявського — Данієля та реакція, яку вона викликала, здається, дуже чітко окреслювала ситуацію в Радянському Союзі: що змінилося, а що — ні. За будь-якими стандартами, окрім його власної історії, режим був непохитним, репресивним і негнучким. Міраж 1956 року розвіявся. Складалося враження, що перспектив сказати правду про минуле та здійснити реформи в майбутньому майже не лишилося. Ілюзії хрущовської доби були розбиті вщент. Хай яке обличчя режим показував Заходу, свою країну він занурив у морок невизначеності, економічного занепаду й морального розкладання.
Водночас у східноєвропейських державах Радянського блоку перспективи змін здавалися набагато реалістичнішими. На перший погляд, у цьому полягав певний парадокс. Зрештою, якщо громадяни Радянського Союзу були безсилі в умовах післясталінської диктатури, то населення Угорщини чи Чехословаччини та їхніх держав-сусідів перебувало в подвійно безнадійному становищі: не лише вони жили в умовах репресивного режиму, а навіть очільники їхніх країн були заручниками справжньої влади в імперській столиці. Принципи безумовності радянської влади наочно продемонстрували події в Будапешті в листопаді 1956 року. Ба більше, у Чехословаччині та Румунії деякі з іще живих жертв показових процесів минулих років і досі, десять років по тому, скніли в тюрмах.
І все-таки Східна Європа була іншою — почасти, звичайно, просто тому, що нещодавно стала колоніальним розширенням комуністичної влади. У 1960-х роках більшість населення Радянського Союзу не знала іншої форми влади, крім комунізму; у
