Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Нова лівиця, як вона вже в 1965 році почала себе називати, шукала нові тексти — і знайшла їх у працях молодого Карла Маркса, у метафізичних есеях і записках, написаних на початку 1840-х років, коли Марксу, молодому німецькому філософу, вихованому в дусі геґельянського історицизму та романтичної мрії про остаточну свободу, заледве виповнилося двадцять. Сам Маркс вирішив не видавати деякі з цих напрацювань; після невдалих революцій 1848 року він навіть рішуче від них відвернувся, переключившись на дослідження політичної економіки й сучасної політики, з якими його відтоді й асоціювали.
Отож навіть не всі вчені були знайомі з багатьма текстами раннього Маркса. Коли їх у 1932 році вперше опублікували повністю під егідою Інституту марксизму-ленінізму в Москві, на них звернули мало уваги. Інтерес до них, зокрема до «Економічно-філософських рукописів» та «Німецької ідеології», знову виник через тридцять років. Раптом стало можливим бути марксистом, відкидаючи при цьому важку та заплямовану спадщину традиційної західної лівиці. Здавалося, що молодого Маркса цікавили напрочуд сучасні проблеми: як перетворити «відчужену» свідомість і звільнити людей від невігластва щодо їхнього справжнього становища та можливостей; як змінити порядок пріоритетів у капіталістичному суспільстві й поставити людину в центр її власного існування. Словом, як змінити світ.
Для старшого покоління вчених-марксистів і для традиційних марксистських партій ця збочена увага до тих праць, які сам Маркс вирішив не публікувати, здавалася глибоко несерйозною. Але вона мала згубні наслідки: якщо будь-хто може просто підняти тексти й тлумачити Маркса, як йому заманеться, тоді авторитет комуністичних (і в цьому випадку також троцькістських) керманичів розсиплеться, а водночас — й обґрунтування революційної політики в тодішньому основному розумінні. Не дивно, що марксистський істеблішмент вирішив дати цьому відсіч. Луї Альтюссер, провідний теоретик французької Компартії, всесвітньо відомий експерт з марксизму та викладач французької Вищої нормальної школи, побудував свою професійну репутацію й скороминучу славу на тому, що, як він стверджував, провів розділову лінію між «молодим», геґельянським Марксом і «зрілим» Марксом-матеріалістом. Він наполягав, що мали наукове значення, а отже, були справді марксистськими тільки пізніші праці[296].
Що комуністи й інші консервативні марксисти передбачили правильно, то це те, як легко цього нового гуманістичного Маркса можна підлаштувати під сучасні смаки й тренди. Нарікання такого романтика початку ХІХ століття, як Маркс, на капіталістичну модерність та нелюдяний вплив індустріального суспільства добре надавалися до тогочасних протестів проти «репресивної толерантності» постіндустріальної Західної Європи. Очевидно, що нескінченна гнучкість заможного, ліберального Заходу, його спроможність, наче губка, всотувати пристрасті й відмінності, бісила його критиків. Вони наполягали, що буржуазному суспільству властива репресивність. Вона не могла просто випаруватися. Якщо репресивності не було видно на вулицях, то вона обов’язково мала в щось перейти, і вона увійшла в самі душі людей, а головне — у їхні тіла.
Герберт Маркузе, інтелектуал Веймарської доби, який зрештою опинився в Південній Каліфорнії, де радо адаптував свою стару епістемологію до нового середовища, запропонував зручний підхід, який поєднував усі ці ідейні течії. Західне суспільство споживання, пояснював він, уже не залежало від прямої економічної експлуатації класу незаможних пролетаріїв. Натомість воно відволікало людську енергію від пошуку задоволення (зокрема сексуального) та спрямовувало до споживання товарів й ілюзій. Справжні потреби — сексуальні, соціальні, громадянські — підмінялися фальшивими, задоволення яких становить мету споживацької культури. Це підштовхнуло молодого Маркса ще далі, ніж він сам міг сподіватися, але привернуло увагу широкої аудиторії: не лише тих одиниць, що читали есеї Маркузе, а й багатьох інших, хто перейняв риторику і загальну логіку цього аргументу, який почали широко вживати в культурі.
Акцент на пошуку сексуального задоволення як радикальної мети був доволі образливим для старшого покоління ліваків. Вільне кохання у вільному суспільстві не було новою ідеєю — на неї приставали деякі соціалістичні угруповання початку ХІХ століття, а перші роки Радянського Союзу також відрізнялися виразною моральною розкутістю. Однак провідна традиція європейського радикалізму сповідувала моральну та сімейну чистоту. Стара лівиця ніколи не була культурними інакодумцями чи сексуальними авантюристами — навіть замолоду. Це було справою богеми, естетів і митців, часто індивідуалістичних або навіть політично реакційних нахилів.
Та хай яким бентежним було поєднання сексу й політики, воно не становило справжньої загрози: насправді, як намагався пояснити не один комуніст-інтелектуал, новий наголос на індивідуальних бажаннях, що переважають над колективними зусиллями, був об’єктивно реакційним[297]. Справді підривний потенціал нових прочитань Маркса новою лівицею полягав в іншому. Комуністи й не тільки могли не зважати на розмови про сексуальне звільнення. Їх навіть не хвилювала антиавторитарна естетика молодшого покоління і його вимоги самостійності в спальні, лекційній залі та професійних відносинах; усе це вони — можливо, нерозважливо — відкинули як тимчасове порушення природного порядку речей. Що ображало їх набагато більше, то це нове віяння серед молодих радикалів асоціювати марксистську теорію з революційними практиками в екзотичних краях, де не підходили жодні з усталених категорій та авторитетів.
Центральним постулатом історичної лівиці в Європі було те, що вона представляла, а у випадку комуністів навіть уособлювала пролетаріат — «сині комірці», промисловий робітничий клас. Ця близька ідентифікація соціалізму з міською робочою силою була зумовлена не просто спорідненістю душ. Це була характерна відмінність ідеологічної лівиці, яка відрізняла її від благонамірених ліберальних чи католицьких соціальних реформаторів. Голоси робітничого класу, особливо його чоловічої частини, становили основу влади та впливу британської Лейбористської партії, нідерландської та бельгійської робітничих партій, Комуністичних партій Франції та Італії та соціал-демократичних партій німецькомовної Центральної Європи.
За винятком Скандинавії, більшість зайнятого населення ніколи не була соціалістами чи комуністами; його прихильності розподілялися по всьому політичному спектру. Однак традиційні партії лівого крила все одно сильно залежали від голосів робітничого класу, а тому тісно асоціювали себе з ним. Але до середини 1960-х років цей клас потихеньку зникав. У розвинутих країнах Західної Європи шахтарі, сталевари, кораблебудівники, металурги, працівники текстильної галузі, залізничники й інші робітники, які заробляли на життя фізичною працею, масово виходили на пенсію. У прийдешній добі індустрії послуг на їхнє місце заступала робоча сила геть іншого типу.
У традиційної лівиці це мало викликати певне занепокоєння: членство в профспілках та партіях, а також внески в ці організації сильно залежали від цієї масової бази. Але попри те, що початок зникнення класичного європейського пролетаріату широко анонсували результати тогочасних соціологічних опитувань, стара лівиця продовжувала наполягати на своїй робітничій «основі». Особливо непохитними залишалися комуністи. Існував лише один революційний клас — пролетаріат;
