Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Дедалі агресивніші маргінальні студентські політичні угруповання — «Групи К», «Автономні», радикальне крило СДС — були виразно «марксистськими», зазвичай марксистсько-леніністськими (наприклад, маоїстськими). Багато з них таємно отримували фінансування зі Східної Німеччини або з Москви, хоча тоді про це мало хто знав. Насправді в Німеччині, як і в інших країнах, нова лівиця трималася подалі від офіційного комунізму, який у Західній Німеччині все одно був політично незначущим. Але, як і більшість західнонімецьких ліваків (і не лише ліваків), радикали мали неоднозначні відносини з Німецькою Демократичною Республікою на Сході.

Багато хто з них народився на території, яка тепер була Східною Німеччиною, або ж у тих східних краях, звідки виселили їхні етнічно німецькі родини, — у Східній Пруссії, Польщі, Чехословаччині. Тож, можливо, і не дивно, що ностальгія їхніх батьків за втраченим німецьким минулим несвідомо відбивалася в їхніх власних мріях про альтернативну, кращу Німеччину на Сході. Східна Німеччина, незважаючи на її репресивний, суворий авторитаризм (або завдяки йому?), особливо вабила активних молодих радикалів: вона була всім, чим не був Бонн, і нічого з себе не вдавала.

Отож ненависть радикалів до «лицемірства» Федеративної Республіки робила їх особливо вразливими до тверджень східнонімецьких комуністів про те, що вони подивилися в обличчя німецької історії й очистили їхню Німеччину від фашистського минулого. Ба більше, антикомунізм, який пов’язував Західну Німеччину з Атлантичним Альянсом і становив ядро її політичної доктрини, сам по собі був предметом критики нової лівиці, особливо в роки В’єтнамської війни, та допомагає пояснити її анти-антикомунізм. Підкреслення злочинів комунізму було просто хитрістю, щоб відвернути увагу від злочинів капіталізму. Комуністи, як зауважив Кон-Бендіт у Парижі, можливо, й були «сталінськими падлюками», але ліберальні демократи були нічим не кращі.

Тож німецька лівиця залишилася глухою до невдоволеного буркотіння у Варшаві чи Празі. Обличчя шістдесятих у Західній Німеччині, як і в Західній Європі загалом, було рішуче повернуте всередину. Культурна революція доби була напрочуд територіально обмежена: якщо західна молодь узагалі спрямовувала свій погляд за кордон, то йшлося про екзотичні краї, чий образ не мав дратівливих обмежень, які накладало знання або поінформованість про них. У 1960-х на Заході обмаль знали про чужі культури, ближчі до їхніх рідних країв. Коли Руді Дучке на піку чеського реформаторського руху навесні 1968 року відвідав Прагу з братерським візитом, то заскочив місцеве студентство власною переконаністю в тому, що справжній ворог — це плюралістична демократія. Для них саме вона була метою.

Розділ 13

Кінець справи

Революція — це дія величезної суспільної маси проти диктатури меншості. Вона супроводжується кризою політичної влади й послабленням насильницького апарату. Ось чому її не потрібно здійснювати силою зброї.

Яцек Куронь та Кароль Модзелевський[312], «Відкритий лист Партії» (березень 1965 року)

Кожна Комуністична партія вільна застосовувати у своїй країні принципи марксизму-ленінізму та соціалізму, але вона не вільна відходити від цих принципів, якщо хоче залишатися Комуністичною партією.

Леонід Брежнєв (3 серпня 1968 року)

Тільки після Празької весни 1968 року стало очевидно, хто є хто.

Зденек Млинарж

Учора настало раптово.

Пол Маккартні

Шістдесяті в Радянському блоці з об’єктивних причин минали інакше, ніж у країнах Заходу. Після 1956 року десталінізація стала каталізатором вимог змін так само, як деколонізація та Суецька криза на Заході, але придушення Угорського повстання одразу дало зрозуміти, що реформи можуть відбуватися лише під егідою партії. Це, зі свого боку, нагадувало про те, що головна рушійна сила комунізму — влада в Москві; значення мали тільки настрій та дії радянського керівництва. Саме Микита Хрущов, до його скинення в 1964 році, визначав історію східної половини Європи.

Покоління радянських лідерів хрущовської доби досі вірило в міжнародну класову боротьбу. Саме через романтизоване сприйняття повстань у Латинській Америці крізь призму власних революційних радянських спогадів Хрущов припустився тих помилок, які в 1962 році призвели до Кубинської кризи та його власного усунення від влади. Протистояння з Китаєм, яке повністю оприявнилося в 1960 році та створило для лівих критиків Москви «маоїстську» альтернативу радянській моделі, було не просто змаганням за геополітичну першість; частково це справді була боротьба за душу «світової революції». Через це в конкуренції з Пекіном московські післясталінські керманичі опинялися в неоднозначному становищі. Як отці-засновники антикапіталістичної революції вони й далі не приховували своїх крамольних намірів, підкреслюючи непохитний авторитет партії в СРСР та країнах-сателітах. З іншого боку, Кремль продовжував тактику співіснування із західними країнами — і зі своїми власними громадянами.

У хрущовські роки відбулися справжні зміни. З 1959 року сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)» перестав бути авторитетним джерелом радянської історії та марксистської теорії[313]. Терор ослаб, хоча його інститути та практики діяли і далі: ГУЛАГ ніхто не скасовував, тож десятки тисяч політичних в’язнів усе ще скніли в таборах і на засланнях: половина з них — українці. За Хрущова були скасовані сталінські закони, які забороняли змінювати місце роботи, було скорочено робочий день, встановлені мінімальні зарплати та запроваджено декретну відпустку й загальну пенсійну систему (яку після 1965 року поширили також і на колгоспників). Іншими словами, Радянський Союз та його більш розвинуті сателіти перетворилися на державу добробуту в зародку, принаймні формально.

Однак амбітніші реформи Хрущова не змогли призвести до обіцяних продуктових надлишків (це була ще одна причина, з якої його партійні колеги мусили усунути його від влади в жовтні 1964 року). Освоєння «цілини» в Казахстані та Південному Сибіру виявилося особливо провальним: пів мільйона тонн верхнього шару ґрунту щорічно вимивалося на землі, яка була абсолютно не пристосована до вирощування зернових культур і де врожай часто виростав упереміш із бур’яном. У трагікомічному поєднанні централізованого планування та місцевої корупції комуністичні керівники в Киргизстані змушували колгоспників виконувати норми виробництва за рахунок скуповування продуктів у місцевих магазинах. У провінційних містах відбувалися продуктові бунти (зокрема в Новочеркаську в червні 1962 року). Із січня 1964 року, після катастрофічного неврожаю 1963 року, СРСР був змушений імпортувати зерно із Заходу.

Водночас маленькі приватні господарства, які Хрущов час від часу дозволяв, були майже до непристойності успішними: на початку 1960-х 3% землі, яку обробляли приватно, забезпечували третину сільськогосподарської продукції Радянського Союзу. До 1965 року дві третини всієї картоплі, яку споживали в СРСР, та три чверті яєць надходили від приватних господарств. У Радянському Союзі, так само як у Польщі чи в Угорщині, «соціалізм» виживав за рахунок незаконної «капіталістичної»