Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Відчуття вилучення з процесу ухвалення рішень, а відповідно і з влади, було ще одним симптомом шістдесятих, наслідків якого тоді ще вповні не усвідомлювали. Завдяки системі двоетапних парламентських та загальнонаціональних президентських виборів політичне життя у Франції до середини 1960-х оформилося в стабільну систему виборчих і парламентських коаліцій, побудованих навколо двох політичних сімей: з лівого краю — комуністи й соціалісти, з правого — центристи та ґоллісти. За мовчазною згодою всього політичного спектра, маленькі партії та маргінальні групи були змушені або входити в одну з більших чотирьох, або ж залишалися за бортом політичного мейнстриму.
Те саме відбувалося в Італії та Німеччині, але з інших причин. Із 1963 року широка лівоцентристська коаліція в Італії обіймала більшу частину національного політичного простору, за межами якого опинилися тільки комуністична й колишні фашистські партії. У Федеративній Республіці Німеччина з 1966 року при владі перебувала «Велика коаліція» християнських демократів та соціал-демократів, які разом з «вільними» демократами монополізували Бундестаг. Такі домовленості забезпечували політичну стабільність і тяглість, але, як наслідок, у трьох найбільших демократіях Західної Європи радикальна опозиція була витіснена не просто на парламентську гальорку, а взагалі поза межі парламенту. Здавалося, що «системою» справді керують тільки «вони», як уже певний час заявляла нова лівиця. Радо скориставшись нагодою, студенти-радикали проголосили себе «позапарламентською» опозицією, а політика перемістилася на вулиці.
Найвідоміший приклад — швидкоплинні події, які відбувалися у Франції навесні 1968 року. Своїм розголосом вони радше завдячують шоковому ефекту й особливому символізму повстання на вулицях Парижа, аніж будь-яким довготривалим наслідкам. Травневі «інциденти» почалися восени 1967 року в Нантері, похмурому передмісті Західного Парижа й місці розташування одного з поспіхом побудованих додаткових корпусів старого Паризького університету. Студентські гуртожитки в Нантері вже деякий час слугували прихистком для мінливого складу законослухняних студентів, «таємних» радикалів та жменьки наркоторговців і наркоманів. Платили за житло не завжди, а між чоловічим і жіночим гуртожитками, попри сувору офіційну заборону, відбувався інтенсивний нічний рух[299].
Адміністрація університету в Нантері не хотіла створювати неприємності, наполягаючи на дотриманні правил, але в січні 1968 року виключила нелегального «мешканця» та пригрозила дисциплінарними заходами одному законному студенту Данієлю Кон-Бендіту за зневажливу поведінку стосовно одного міністра, який саме приїхав до університету з візитом[300]. Після цього відбулися нові протести, а 22 березня після арешту радикальних студентів, які здійснили напад на приміщення American Express у центрі Парижа, було засновано Рух на чолі з Кон-Бендітом й іншими студентськими лідерами. Ще через два тижні, після зіткнень між студентами та поліцією, нантерський кампус закрили, а Рух та його діяльність перемістили до стародавніх університетських корпусів у Сорбонні та поблизу в серці Парижа.
Щоб не дати ідеологічно забарвленій риториці та амбітним програмам подальших тижнів увести нас в оману, варто наголосити, що причини травневих заворушень були локальними та виразно егоцентричними. Захоплення Сорбонни та подальші вуличні барикади й сутички з поліцією, зокрема у ніч з 10 на 11 травня та з 24 на 25 травня, відбувалися під проводом (троцькістської) «Революційної комуністичної молоді», а також офіційних представників студентської ради і спілки молодших викладачів. Але цілком знайома марксистська риторика бунтівників приховувала, по суті, анархічний дух, метою якого були негайна ліквідація та приниження влади.
У цьому сенсі, як з презирством і стверджувала верхівка французької Компартії, це була вечірка, а не революція. Вона мала всі символічні ознаки французького повстання — озброєних демонстрантів, вуличні барикади, захоплення стратегічних будівель та розв’язок, політичні вимоги й вимоги у відповідь, — але не була ним за своєю природою. Молоді чоловіки і жінки, які стояли в студентському натовпі, походили переважно із середнього класу; багато хто з них навіть представляв паризьку буржуазію («fils à papa» — «таткові синки», як глузливо назвав їх лідер ФКП Жорж Марше). Коли вони шикувалися на вулицях, щоб протистояти озброєній владі Французької держави, з вікон комфортабельних буржуазних квартир на них дивилися їхні власні батьки, тітоньки й бабусі.
Жорж Помпіду, прем’єр-міністр за де Ґолля, швидко оцінив масштаб проблеми. Після перших сутичок він, попри критику з боку власної партії та уряду, відкликав поліцію й фактично залишив університет і навколишній район під контролем паризьких студентів. Своїми діями, які отримали широкий розголос, студенти змусили Помпіду та його президента де Ґолля ніяковіти. Але, окрім як упродовж короткого часу на початку протестів, коли їх заскочили зненацька, вони не відчували загрози з їхнього боку. Можна було розраховувати, що, коли настане час, поліція — особливо підрозділ із протидії вуличним заворушенням, куди набирали дітей бідних селян з провінції, які завжди були готові натовкти пику розбещеній паризькій молоді, — наведе лад. Помпіду непокоїло дещо значно серйозніше.
Студентські заворушення й захоплення стали каталізатором низки страйків і протестів на робочих місцях по всій країні, через що під кінець травня Франція була практично знеструмлена. Деякі з перших протестів — наприклад, серед кореспондентів французького телебачення та радіо — були спрямовані проти їхніх політичних редакторів, які цензурували репортажі про студентський рух та, зокрема, інформацію про надмірну жорстокість деяких поліцейських. Але в міру того як загальний страйк набирав обертів, перекинувшись на заводи з виробництва літаків у Тулузі, електростанції, нафтохімічні фабрики та, найстрашніше, гігантські заводи Renault на околиці самого Парижа, стало ясно, що ставки значно вищі за вимоги кількох тисяч розлючених студентів.
Страйки, звичайні та сидячі, захоплення офісних приміщень і водночас демонстрації й марші були найбільшим суспільним протестним рухом в історії сучасної Франції, набагато далекосяжнішим, ніж у червні 1936 року. Навіть з позиції сьогодення важко сказати точно, що їх спровокувало. Комуністична профспілкова організація Всезагальна конфедерація праці спочатку не знала, що робити: коли представники профспілки спробували втихомирити страйкарів Renault, ті їх перекричали, а пізніше рішуче відкинули угоду, укладену між урядом, профспілками та працедавцями, хоча вона й обіцяла підвищення заробітної плати, коротший робочий день та активнішу участь працівників у консультаціях із керівництвом.
Мільйони чоловіків і жінок, які припинили працювати, об’єднувала зі студентами одна річ. Хай якими були їхні місцеві проблеми, усі вони насамперед були доведені до відчаю умовами існування. Вони прагнули не так добитися кращих умов праці, як щось змінити в способі свого життя; брошури, маніфести та промови це
