Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Іронічність всього цього не могли не помітити її сучасники. Як зауважив кінорежисер П’єр Паоло Пазоліні після сутичок студентів із поліцією в садах Вілли Борґезе в Римі, класові ролі помінялися місцями: розбещені діти буржуазії викрикували революційні гасла й лупили дітей бідних селян з півдня, які за копійки мали забезпечувати громадський спокій. Кожен, хто був достатньо дорослим, щоб пам’ятати нещодавнє італійське минуле, розумів, що ці насильницькі заходи могли закінчитися лише погано. Тимчасом як французькі студенти лише бавилися з ідеєю, що державна влада може похитнутися під тиском знизу, а міцні та стабільні ґоллістські державні інститути дозволяли їм безкарно плекати цю примху, італійські радикали небезпідставно вважали, що їм справді вдасться порвати тканину постфашистської республіки на шматки — і їм дуже хотілося спробувати. 24 квітня 1969 року на Міланській торговельній виставці й на центральному вокзалі були закладені бомби. Ще через вісім місяців, уже після того як конфлікт на заводі Піреллі залагодили, а страйки припинилися, підірвали Сільськогосподарський банк на площі Фонтана в Мілані. Розпочалася «стратегія напруги», яка стала лейтмотивом ключових років 1970-х.
У 1960-х роках італійських радикалів можна було звинуватити в тому, що вони забули нещодавнє минуле своєї країни. У Західній Німеччині було навпаки. До 1961 року післявоєнне покоління привчали думали, що у війні та поразці винен нацизм; але його справді жахливі риси постійно применшувалися. Тогорічний суд над Адольфом Айхманом, а також так звані «Процеси Аушвіцу», які тривали у Франкфурті з 1963 по 1965 рік, із запізненням привернули увагу німецької громадськості до злочинів нацистського режиму. У Франкфурті 273 особи давали свідчення щодо масштабу та глибини німецьких злочинів проти людства, які стосувалися значно ширшого кола осіб, ніж тих двадцяти трьох (22 есесівців й 1 таборового капо[307]), яким пред’являли обвинувачення. У 1967 році Александр і Марґарет Мітчерліх опублікували надзвичайно впливову працю Die Unfähigkeit zu trauen («Неспроможність оплакувати»), у якій стверджували, що за визнанням Західнонімецькою державою нацистського зла так і не настало щире визнання особистої відповідальності.
Західнонімецькі інтелектуали завзято підхопили цю тезу. Імениті письменники, драматурги й режисери — Ґюнтер Ґрасс, Мартін Вальзер, Ганс-Маґнус Енценсберґер, Юрґен Габермас, Рольф Гохут, Едґар Райц (усі вони народилися між 1927 та 1932 роком) — дедалі більше у своїй роботі стали зосереджуватися на нацизмі й неспроможності з ним примиритися. Але молодша плеяда інтелектуалів, які народилися впродовж або одразу ж після Другої світової війни, зайняла жорсткішу позицію. За браком власного досвіду минулих подій, вони покладали провину за всі гріхи Німеччини не так на нацизм, як на Боннську республіку. Тож для Руді Дучке, Петера Шнайдера, Ґудрун Енсслін (усі вони народилися в 1940 році) чи дещо молодших Андреаса Баадера та Райнера Вернера Фассбіндера (1943 і 1945 року народження відповідно) західнонімецька післявоєнна демократія була не рішенням, а проблемою. Аполітичний, консьюмеристський кокон ФРН під крильцем Америки був не просто недосконалим і склеротичним; він радо вступив зі своїми західними господарями в змову, щоб заперечити німецьке минуле, поховати його під матеріальними товарами й антикомуністичною пропагандою. Навіть її конституційні атрибути були несправжні. Фассбіндер зазначав: «Наша демократія була указом Західної окупаційної зони, а не наслідком нашої боротьби».
Молода радикальна інтелігенція німецьких шістдесятих звинувачувала Боннську республіку в тому, що та покриває злочини покоління її батьків-засновників. Багато чоловіків і жінок, які народилися в Німеччині під час війни та одразу ж після її завершення, не пам’ятали своїх отців — ким вони були і що скоїли. У школі їм нічого не розповідали про історію Німеччини після 1933 року (та й про Веймарський період теж небагато). Як пізніше пояснювали Петер Шнайдер й інші, вони жили у вакуумі, створеному над пусткою: навіть вдома (насправді вдома особливо) їм ніхто про «це» нічого не розповідав.
Їхні батьки, те німецьке покоління, яке народилося між 1910 та 1930 роком, не просто відмовлялися говорити про минуле. Вони не вірили в політичні обіцянки і великі ідеї, тож завзято та дещо зніяковіло зосереджувались на матеріальному благополуччі, стабільності й респектабельності. Як зрозумів Аденавер, їхня ідентифікація з Америкою та «Заходом» значною мірою була пов’язана з бажанням уникнути асоціації з усім тим, що тягнула за собою «німецькість». Як наслідок, в очах своїх синів і доньок вони були ніким. Їхні матеріальні досягнення заплямувала їхня моральна спадщина. Якщо колись й існувало покоління, яке справді бунтувало проти всього, що втілювали їхні батьки, — усього: національної гордості, нацизму, грошей, Заходу, миру, стабільності, закону та демократії, — то це були «діти Гітлера», західнонімецькі радикали шістдесятих.
У їхніх очах від Федеративної Республіки віяло самовдоволеністю й лицемірством. Спершу була справа Spiegel. У 1962 році провідний німецький новинний тижневик видав низку статей із розслідуваннями щодо оборонної політики Західної Німеччини, які давали підстави підозрювати міністра оборони в уряді Аденавера, уродженця Баварії Франца-Йозефа Штрауса у тіньових оборудках. З дозволу Аденавера й за наказом Штрауса уряд почав цькувати газету, заарештував її власника та влаштував обшуки в її офісах. Таке безсоромне зловживання поліцейськими повноваженнями, щоб придушити недогідні репортажі, викликало загальний осуд; навіть бездоганно консервативна Frankfurter Allgemeine Zeitung зауважила, що це «ганьба для нашої демократії, існування якої не можливе без вільної преси, без невід’ємної свободи преси».
Потім, ще через чотири роки, у грудні 1966-го, християнські демократи, що перебували при владі, наступником Людвіґа Ергарда на посаді канцлера обрали колишнього нациста Курта-Ґеорґа Кізінґера. Новий канцлер дванадцять років платив членські внески в партію, тож його призначення багато хто сприйняв як остаточне свідчення нерозкаяного цинізму Боннської республіки. Якщо голові уряду не соромно було підтримувати Гітлера впродовж дванадцяти років, хто міг серйозно сприймати німецькі запевнення в каятті чи відданості ліберальним цінностям тоді, коли неонацистські організації знову виринали з політичного маргінесу? У відкритому листі до Кізінґера в момент неонацистського відродження Ґрасс наголошував: «Як може молодь нашої країни знайти аргументи проти партії, яка померла двадцять років тому, але зараз воскресає як НДП[308], якщо ви покладаєте на канцлерство все ще дуже важкий тягар вашого власного минулого?».
Кізінґер очолював уряд упродовж трьох років, з 1966 по 1969 рік. У ті роки німецька позапарламентська лівиця (як вона почала себе називати) з карколомним успіхом увійшла до університетів. Деякі з проблем, якими опікувався
