Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
У німецькому молодіжному протестному русі антимілітаризм посідав особливе місце як відмінний спосіб засудити і Федеративну Республіку, і її нацистську попередницю. У міру зростання незгоди з В’єтнамською війною це змішування минулого з майбутнім поширилося й на військового наставника Західної Німеччини. Америка, яку вустами радикальної меншості й так завжди змальовували як «фашистську» країну, тепер перетворювалася на ворога в очах значно ширшого кола. Критика «Америки» (саме так) за її злочинну війну у В’єтнамі навіть замінила дискусії про власне німецькі воєнні злочини. У п’єсі Петера Вайса 1968 року «Розмови про В’єтнам» проведено очевидну паралель між Сполученими Штатами і нацистами.
Якщо Америка була не кращою за гітлерівський режим, якщо згідно з тогочасними гаслами США = СС, тоді всі були за крок від того, щоб вважати В’єтнамом саму Німеччину: обидві країни були розділені іноземними окупантами й обидві безпорадно опинилися всередині сторонніх конфліктів. Така логіка дозволяла західнонімецьким радикалам зневажати Боннську республіку як за її тогочасні імперіалістично-капіталістичні нахили, так і за минулі фашистські. Ще більшу небезпеку становило те, що це дозволяло радикальній лівиці відкинути твердження, що справжніми жертвами були самі німці, — раніше такі заяви асоціювалися з ультраправими[310].
Таким чином, не варто дивуватися тому, що, попри весь гнів проти «покоління Аушвіцу», німецька молодь шістдесятих не дуже сильно переймалася європейським Голокостом. Насправді їм було ніяково через «єврейське питання», так само як і їхнім батькам. Їм більше подобалося вписувати його в навчальні вправи для занять з «Теорії фашизму», приховуючи расистський вимір фашизму й натомість роблячи наголос на його зв’язку з капіталістичним виробництвом та імперською владою, а відповідно — з Вашингтоном і Бонном. Справжній «репресивний державний апарат» уособлювали імперські лакеї в Бонні; а їхніми жертвами були ті, хто виступав проти війни Америки у В’єтнамі. За цією дивною логікою популістський дешевий таблоїд Bild Zeitung, який в’їдливо критикував студентську політику, став новим Der Stürmer[311]; студенти були новими «євреями», а нацистські концтабори — просто зручною метафорою злочинів імперіалізму. Графіті, намальоване на стінах Дахау бандою радикалів у 1966 році, проголошувало: «В’єтнам — це американський Аушвіц».
Отож німецька позапарламентська лівиця у вирі антинацистського мейнстриму втратила зв’язок зі своїм корінням. Розлючені тим, що соціал-демократи під проводом Віллі Брандта сформували керівну коаліцію з Кізінґером, колишні соціал-демократичні студентські організації швидко відійшли на маргінес. Їхні підгрупи, більш показово антизахідні, ніж решта європейських рухів 1960-х, навмисне брали собі назви, пов’язані з третім світом: певна річ, «маоїсти», а також «індіанці», «мескалеро» тощо. Зі свого боку, цей антизахідний ухил підживлював альтернативну культуру, яка була відчутно екзотичною і досить-таки дивною, навіть за тогочасними стандартами.
Один із виразно німецьких різновидів культурної мішанини 1960-х років трактував секс і політику як надзвичайно тісно пов’язані явища. Радикальні німецькі (а також австрійські чи принаймні віденські) кола як послідовники Маркузе, Еріха Фромма, Вільгельма Райха й інших німецьких теоретиків сексуального та політичного стримування ХХ століття співали оди наготі, вільній любові та неавторитарним способам виховання. Сексуальними неврозами Гітлера, про які багато говорили, вільно пояснювали причини нацизму. І знову ж таки, у певних колах проводили дивну, моторошну паралель між єврейськими жертвами Гітлера та молоддю шістдесятих, мучениками сексуально репресивного режиму їхніх батьків.
«Комуна 1», маоїстська мікросекта, яка агресивно просувала ідею сексуальної розбещеності-як-звільнення, у 1966 році поширила автопортрет: на ньому були зображені семеро голих молодих чоловіків і жінок, розпластаних уздовж стіни. «Голі маоїсти перед голою стіною», — проголошував підпис під фото, коли воно з’явилося в Der Spiegel у червні 1967 року. Підкреслена нагота була навмисне покликана нагадати картини безпорадних оголених тіл у концтаборах. Дивіться, промовляла світлина: спершу були жертви Гітлера, тепер — визивно оголені тіла революціонерів-маоїстів. Якщо німці можуть дивитися на правду про наші тіла, вони зможуть подивитися в очі інших правд.
«Ідея» — того, що підліткова розбещеність може змусити старше покоління стати відкритішим щодо сексу, а відповідно, і щодо Гітлера й решти — змусила лідера СДС Руді Дучке (який у таких питаннях був консервативним лівацьким моралістом у дусі старших поколінь) засудити «комунарів» як «невротиків». Поза сумнівом, вони ними й були. Але їхній агресивно анахронічний нарцисизм, який недбало порівнював масові вбивства й сексуальний ексгібіціонізм, щоб подражнити та приголомшити буржуазію, мав певні наслідки: один із членів «Комуни 1», який гордо оголосив, що його оргазм мав більші революційні наслідки, ніж В’єтнам, у 1970-х виринув у партизанському тренувальному таборі на Близькому Сході. У Німеччині крок від власного задоволення до насильства був ще коротшим, ніж деінде.
У червні 1967 року під час берлінської демонстрації проти іранського шахиншаха поліція застрелила студента Бенно Онезорґа. Дучке назвав смерть Онезорґа «політичним вбивством» і закликав до колективної відповіді; за кілька днів сто тисяч студентів вийшли на протести по всій Західній Німеччині. Юрґен Габермас, який до того часу мав репутацію активного критика боннської влади, через декілька днів попередив Дучке та його спільників, що вони ризикують і граються з вогнем. «Лівий фашизм», нагадав він лідеру СДС, так само вбивчий, як і правий. Ті, хто бездумно говорив про «приховане насильство» й «репресивну толерантність» мирного боннського режиму, а також намагався навмисне спровокувати владу на придушення свавільних актів справжнього насильства, не розуміли, що вони коять.
У березні наступного року, коли лідери радикального студентства неодноразово закликали виступити проти боннського «режиму», а уряд пригрозив відповісти на насильницькі провокації в Західному Берліні та в інших містах, Габермас разом із Ґрассом, Вальзером, Енценсберґером і Гоггутом знову закликали прислухатись до демократичного розуму, покликавши і студентів, і уряд поважати законність республіки. Наступного місяця Дучке довелося заплатити за насильницьку поляризацію, яку сам він і спричинив, коли 11 квітня 1968 року в нього стріляв прихильник неонацизму. Упродовж наступних гарячих тижнів лише в Берліні двоє людей було вбито і чотириста дістали поранення. Уряд Кізінґера ухвалив закони про надзвичайний стан (які підтримали 384 депутати проти 100, зокрема багато соціал-демократів), які дозволяли Бонну в разі необхідності керувати в обхід парламенту та викликали загальний острах, що Боннська республіка перебуває на межі колапсу, як і Веймар лише
