Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Франція мала і багатство, і безпеку, тож деякі консервативні експерти дійшли висновку, що хвиля протестів спричинена не невдоволенням, а просто нудьгою. Але відчай був справжнім не лише на заводах Renault, де умови праці давно були незадовільні, а всюди. П’ята республіка довела до абсолюту давню французьку звичку зосереджувати владу в кількох інституціях, скупчених в одному місці. Францією керувало (і це було очевидно) вузьке коло паризької еліти — соціально закрите, культурно привілейоване, згірдливе, ієрархічне та неприступне. Навіть дехто з тих, хто до нього належав (й особливо їхні діти), вважали його задушливим.

Що ж до самого вже не молодого де Ґолля, то він уперше з 1958 року не зміг зрозуміти, до чого ведуть події. Його першою реакцією стала безрезультатна промова на телебаченні, а потім він зник з поля зору[301]. Коли ж під час референдуму наступного року він усе ж таки спробував скористатися тим, що він прийняв за народний антиавторитарний настрій, і запропонував низку заходів, які мали децентралізувати уряд і процес ухвалення рішень у Франції, то зазнав рішучої та принизливої поразки. Після цього він подав у відставку, вийшов на пенсію та переїхав до свого заміського будинку, де й помер кілька місяців по тому.

Тим часом з’ясувалося, що Помпіду мав рацію, вирішивши перечекати студентські демонстрації. На піку студентських страйків і загального протестного руху, що набирав обертів, деякі студентські лідери та купка поважних політиків, які мали б думати, перш ніж говорити (зокрема колишній прем’єр П’єр Мендес-Франс і майбутній президент Франсуа Міттеран), заявили, що влада безсила, а отже, її можна захопити. Казати такі речі було і небезпечно, і нерозумно. Як тоді зауважив Реймон Арон, «одна справа — скинути короля, а інша — президента, обраного на всенародних виборах». Де Ґолль і Помпіду швидко скористалися помилками лівиці. Країна, попередили вони, опинилася під загрозою комуністичного перевороту[302]. Наприкінці травня де Ґолль оголосив дочасні вибори й закликав Францію обирати між законним урядом і революційною анархією.

У межах початку передвиборчої кампанії правиця влаштувала величезну контрдемонстрацію. Масова хода, значно чисельніша навіть за студентські марші, які відбулися два тижні тому, пройшла Єлисейськими полями 30 травня, чим спростувала твердження лівиці про те, що влада втратила контроль. Поліція отримала наказ звільнити університетські приміщення, заводи й офіційні установи. На подальших парламентських виборах керівні ґоллістські партії отримали приголомшливу перемогу, збільшивши свій попередній результат на одну п’яту та забезпечивши абсолютну більшість у Національній асамблеї. Робітники повернулися на роботу. Студенти пішли на канікули.

Травневі події у Франції справили психологічний вплив незалежно від їхнього справжнього значення. На очах у всіх та перед міжнародною телевізійною аудиторією в режимі реального часу відбувалася революція. Її лідери, привабливі та красномовні молоді люди, які вели молодь Франції історичними бульварами лівого берега Сени, були напрочуд телегенічні[303]. Їхні вимоги — чи то стосовно демократизації академічного середовища, чи то скасування моральної цензури, чи то просто щодо кращого світу — було легко зрозуміти та, попри стиснуті кулаки й революційні промови, вони зовсім не здавалися загрозливими. Загальнонаціональний страйковий рух, тривожний і незрозумілий, лише підсилював ауру власне студентських дій: пізніше саме їхньому рухові, який цілком випадково натиснув на гачок суспільного невдоволення, приписали наближення масових страйків й артикуляцію їхніх вимог.

Найголовніше, що травневі заворушення у Франції були незвично мирними проти революційних подій в інших країнах чи власне минулого Франції. Було попсовано доволі багато майна; крім того, чимало студентів і поліцейських потрапили до лікарень після «Ночі на барикадах» 24 травня. Але учасники з обох сторін стримувалися. У травні 1968 року жоден студент не загинув, на представників державного політикуму не було замахів, а легітимність його інститутів ніхто не ставив від сумнів (за винятком французької університетської системи, де все й почалося і яка постійно страждала від внутрішніх зривів і дискредитації, водночас не провадячи жодних значних реформ).

Бунтарі 1968 року до абсурду зімітували стиль й атрибути революцій минулого: вони, зрештою, ділили ту саму сцену. Але вони відмовились від повторення колишнього насильства. У результаті французька «психодрама» (за Ароном) 1968 року майже одразу стала частиною національної міфології як об’єкт ностальгії, стилізованої боротьби, у якій сили Життя, Енергії та Свободи вишикувалися проти закляклої понурої сірості людей минулого. Дехто з популярних народних улюбленців травневих подій пізніше побудував звичайну політичну кар’єру: Ален Крівін, харизматичний студент-магістр, лідер студентів-троцькістів, сьогодні, через сорок років, є шістдесятирічним лідером однієї з найдавніших троцькістських партій Франції[304]. Денієль Кон-Бендіт, якого в травні вислали з Франції, став поважним депутатом франкфуртської міської ради, а пізніше — представником Партії зелених у Європейському Парламенті.

Але для глибоко аполітичного настрою травня 1968 року показовим було те, що французькими бестселерами на тему цих подій, які найуспішніше продавалися серед представників наступного покоління, були не ґрунтовні історичні праці і тим паче не серйозні доктринальні трактати, а збірки тогочасних графіті й гасел. Зібрані зі стін, дощок оголошень і міських вулиць, ці дотепні короткі афоризми закликають молодих людей кохатися, розважатися, висміювати старших і загалом робити те, що подобається, водночас мимохідь змінюючи світ. Як стверджував один лозунг, «Sous le pavé la plage» («Під бруківкою — пляж»). Чого автори гасел у травні 1968 року ніколи не робили, то це не підбурювали своїх читачів заподіяти комусь серйозної шкоди. Навіть шпильки в бік де Ґолля роблять з нього підстаркувату перечепу, а не політичного ворога. Вони передають роздратування та знемогу, але напрочуд мало гніву. То була революція без жертв, що, зрештою, означає, що то була ніяка не революція.

Попри поверхові подібності в риториці студентських рухів, ситуація в Італії складалася геть інакше. По-перше, суспільне тло італійських конфліктів було доволі відмінне. Масштабна міграція з півдня на північ упродовж першої половини десятиліття спричинила в Мілані, Турині й інших промислових містах півночі брак транспорту, послуг, освіти та насамперед житла, а державні уряди так і не змогли розв’язати цих проблем. «Економічне диво» в Італії настало пізніше, ніж у решті країн, а перехід від аграрного суспільства був більш різким.

У результаті потрясіння першого етапу індустріалізації збіглися в часі й наштовхнулися на невдоволення модерного періоду. Некваліфіковані та напівкваліфіковані робітники (зазвичай з півдня, більшість із них — жінки) так і не змогли знайти собі місце в уже усталених спілках кваліфікованих робітників —