Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Молодіжна енергія шістдесятих не прагнула зрозуміти світ; як зазначав Карл Маркс у часто цитованих тоді «Тезах про Феєрбаха», які він написав у віці лише 26 років, «філософи тільки по-різному тлумачили світ; тоді як мета полягає в тому, щоб його змінити». Коли йшлося про трансформацію світу, була тільки одна велика теорія, яка мала на меті пов’язати тлумачення світу з усеосяжним проєктом змін; лише один панівний наратив, який обіцяв усьому надати сенс і водночас залишити місце для людської ініціативи, — політичний проєкт самого марксизму.

Інтелектуальні спорідненості та політичні пристрасті європейських шістдесятих можна зрозуміти тільки у світлі цього продовження захоплення Марксом і марксизмом. У «Критиці діалектичного розуму» 1960 року Жан-Поль Сартр зазначав: «Я вважаю марксизм неперевершеною філософією нашого часу». Непохитне переконання Сартра поділяли не всі, але весь політичний спектр загалом погоджувався, що кожен, хто прагне зрозуміти світ, має дуже серйозно ставитися до марксизму та його політичної спадщини. Реймон Арон — сучасник Сартра, його колишній друг та інтелектуальний супротивник — усе життя був антикомуністом. Але й він відверто визнавав (зі змішаним відчуттям жалю та захоплення), що марксизм — це панівна ідея доби й світська релігія епохи.

У 1956‒1968 роках марксизм у Європі існував — і, так би мовити, процвітав — у стані умовної популярності. Через викриття та події 1956 року сталінський комунізм зазнав ганьби. Західні комуністичні партії або були політично незначущими (у Скандинавії, Британії, Західній Німеччині та Нідерландах); або повільно, але неухильно занепадали (як у Франції); або, як-от в Італії, намагалися дистанціюватися від своїх московських зв’язків. Офіційний марксизм, утілений в історії та вченнях леніністських партій, загалом було дискредитовано — особливо на тих територіях, де він продовжував панувати. Навіть на Заході ті, хто вирішував віддати свій голос комуністам, мало цікавилися марксизмом.

Водночас до тієї частини марксистської спадщини, яка відрізнялася від радянської версії і якої не торкнувся її моральний занепад, відчувався інтелектуальний і науковий інтерес. Навіть після смерті ідейного натхненника не переставали існувати марксистські й навколомарксистські секти та малі угруповання, що відкололися від ширших течій: невеликі політичні партії, які претендували на звання справжніх послідовників Маркса, діяли ще задовго до 1914 року. Деякі з них, як-от Соціалістична партія Великої Британії, функціонували й досі. Вони вихвалялися своєю політичною цнотою та переконували, що лише вони правильно тлумачать оригінальні марксистські тексти[293]. Але більшість соціалістичних рухів, кіл, клубів і товариств кінця ХІХ століття поглинули універсальні соціалістичні та робітничі партії, які об’єдналися в 1900–1910 роках. Сучасні марксистські суперечки були закорінені в леніністському розколі, який стався пізніше.

Саме з міжгрупових конфліктів ранніх років Радянського Союзу виникла найбільш довговічна марксистська «єресь» — течія, яку заснував Троцький та його послідовники. Через чверть століття після того, як у Мексиці від руки сталінського агента загинув Троцький (і значною мірою завдяки цьому), троцькістські партії можна було знайти в кожній європейські державі, де їх прямо не заборонили. Зазвичай вони були невеликі й очолювані, за образом їхнього однойменного засновника, харизматичним авторитарним лідером, який диктував і доктрину, і тактику. Їхня стратегія полягала в «зануренні» — роботі всередині більших організацій лівого крила (партій, профспілок, наукових товариств) з метою колонізувати їх або спрямувати їхню політику та політичні союзи в бік, визначений троцькістською теорією.

Троцькістські партії — як і недовговічний Четвертий (Робітничий) Інтернаціонал, з яким вони себе пов’язували, — здавалися сторонньому спостерігачеві напрочуд подібними до комуністів, які декларували таку саму відданість Леніну, й відрізнялися від них тільки історією кривавої боротьби за владу між Троцьким та Сталіним. У цьому справді полягала ключова відмінність догми: троцькісти продовжували говорити про «перманентну революцію» та звинувачувати офіційних комуністів у тому, що вони перервали робітничу революцію, зупинивши її в межах однієї країни, але в усьому іншому єдиною очевидною розбіжністю було те, що сталінізм став політично успішним, тоді як троцькізм зазнав бездоганної поразки.

Звичайно, саме ця поразка і вабила пізніших послідовників Троцького. Можливо, минуле й здавалося сумним, однак робота над помилками (радянську революцію очолили реакціонери-бюрократи, аналогічно до Термідоріанського перевороту, який повалив якобінців у 1794 році) мусила, як вони вважали, забезпечити їм успіх у майбутньому. Утім навіть від фігури Троцького віяло владою; зрештою, він відіграв важливу роль у перші роки радянського режиму і був деякою мірою причетний до його відхилень. Для нового, політично незайманого покоління втрачені лідери європейського комунізму, чоловіки та жінки, які так і не мали можливості взяти на себе будь-яку політичну відповідальність, стали прикладами справді привабливих поразок.

Таким чином, у 1960-х роках знову набула популярності особа Рози Люксембург, соціалістки польсько-єврейського походження, вбитої солдатами фрайкору[294] в Німеччині під час невдалої революції в Берліні в січні 1919 року; Дьйордя Лукача, угорського мислителя-комуніста, який у своїх політичних дописах 1920-х років дуже недовго пропонував альтернативу офіційному комуністичному розумінню історії та літератури, аж доки його не змусили публічно зректися своїх ідей; і найбільше — Антоніо Ґрамші, співзасновника італійської Компартії та автора циклу блискучих неопублікованих статей про революційну політику й італійську історію, більшість із яких була написана у фашистських тюрмах, де він скнів від 1926 року до своєї смерті у квітні 1937 року у віці 46 років.

Упродовж 1960-х років праці всіх трьох масово перевидавали або публікували вперше багатьма мовами. Їхні автори мали між собою мало спільного, а те, що їх таки об’єднувало, було негативним досвідом — жоден із них не був при владі (за винятком Лукача, який обіймав посаду комісара з питань культури в короткочасному комуністичному диктаторському режимі Бели Куна в Будапешті з березня по серпень 1919 року); усі вони у певний час виступили проти підходів ленінізму (у випадку Люксембург — навіть до того, як більшовики захопили владу); і всі троє, як і багато інших, опинилися в тривалому забутті в тіні офіційної комуністичної теорії та практики.

Віднайдення праць Люксембург, Лукача, Ґрамші та інших забутих марксистів[295] початку ХХ століття супроводжувалося перевідкриттям самого Маркса. Насправді оприявнення нового та на позір зовсім іншого Маркса мало надзвичайно велике значення для тогочасної популярності марксизму. «Старий» Маркс був Марксом Леніна і Сталіна — вікторіанським соціальним науковцем, неопозитивістські праці якого стали провісниками й уможливили демократичний централізм і пролетарську диктатуру. Навіть якщо цей Маркс не мав безпосереднього стосунку до того, яким чином використовували його зрілі напрацювання, його