Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Шістдесяті були великою добою Теорії. Важливо чітко окреслити, що це означає: це точно не про по-справжньому проривні винаходи в біохімії, астрофізиці чи генетиці, оскільки нефахівці загалом не звертали уваги на такі речі. Водночас це й не про відродження європейської соціальної думки: середина ХХ століття не дала світу соціальних теоретиків, яких можна було б порівняти з Геґелем, Марксом, Контом, Міллом, Вебером чи Дюркгаймом. «Теорія» не означала й філософію: найвідоміші тогочасні західноєвропейські філософи — Бертран Расселл, Карл Ясперс, Мартін Гайдеґґер, Бенедетто Кроче, Моріс Мерло-Понті, Жан-Поль Сартр — або вже померли, або були старі, або ж зайняті чимось іншим, а провідні мислителі Східної Європи — Ян Паточка чи Лешек Колаковський — досі були здебільшого невідомі поза межами своїх країн. Щодо блискучої плеяди економістів, філософів та соціальних теоретиків, яка розквітла в Центральній Європі до 1934 року, то більшість із тих, хто вцілів, назавжди емігрували до США, Великої Британії, Австралії чи Нової Зеландії, де утворили інтелектуальні ядра сучасної «англо-саксонської» науки у своїх дисциплінах.
За новим модним визначенням, «теорія» означала дещо зовсім інше. Її завданням було «ставити під сумнів» (на тогочасному жаргоні) метод і цілі наукових дисциплін — насамперед соціальних наук (історії, соціології, антропології), але також гуманітарних і навіть, у пізніші роки, точних. В епоху швидкого зростання університетів, коли періодичні видання, журнали й викладачі гарячково шукали зразки для наслідування, виник цілий ринок «теорій» будь-якого штибу — підживлений не так удосконаленням наукової пропозиції, а радше ненаситним попитом споживачів. На перший план теоретичної революції вийшла історія й інші «неточні» соціальні науки. Оновлення історичних студій у Європі розпочалося в попередньому поколінні: видання Economic History Review та Annales: Économies, Sociétés, Civilizations були засновані в 1929 році, а назви виказували їхню ревізіоністську місію. У 1950-х роках з’явилася Група істориків Комуністичної партії Великої Британії та впливовий журнал соціальної історії Past & Present, відділ культурних досліджень у Бірмінгемському університеті в Англії, створений під впливом роботи Річарда Гоґґарта[289] і Реймонда Вільямса, а також, дещо пізніше, Школа соціальної історії в Білефельдському університеті в Західній Німеччині, згуртована навколо Ганса-Ульріха Велера[290].
Науковий доробок, створюваний у цих осередках, не обов’язково був єретичним; навпаки, зазвичай це були дуже якісні напрацювання, методологічно цілком традиційні. Але вони були свідомо тлумачними, зазвичай із не категоричної, проте, безперечно, лівацької позиції. Історію трактували з позицій соціальної теорії та з наголосом на важливості класу, особливо його нижчих щаблів. Метою було не просто зобразити чи навіть пояснити певний історичний момент, а розкрити його глибинне значення. Історичні праці, написані в цьому ключі, здавалися містком між минулим і теперішнім, між науковими умовиводами і сучасною практикою, а нове покоління студентів прочитувало їх (нерідко помилково) саме з такого погляду.
Але, попри все своє політичне значення, історія — це дисципліна, напрочуд непроникна для високих теоретичних учень: що більше втручається Теорія, то більше занепадає Історія. Хоча одному чи двом провідним історикам 1960-х років удалося на схилі віку сягнути зіркового статусу, ніхто з них — хай яким революційним був його доробок — не став культурним авторитетом. Іншим дисциплінам велося краще — або гірше, залежно від позиції оповідача. Спираючись на більш ранні теорії в лінгвістиці, культурні антропологи на чолі з Клодом Леві-Строссом запропонували всеохопне нове пояснення варіацій і відмінностей між суспільствами. Їхні причини полягали не в очевидних суспільних практиках чи культурних ознаках, а у внутрішній суті, глибинних структурах людських взаємин.
«Структуралізм», як стали називати цей напрямок, виявився надзвичайно привабливим. Як спосіб систематизації людського досвіду він був близький до історичної школи «Анналів», найвідоміший тогочасний представник якої Фернан Бродель заробив собі репутацію на дослідженнях longue durée (тривалих періодів) — погляді на історію з висоти пташиного польоту й описам повільних змін у географічній та соціальній структурі впродовж цих періодів, а отже, добре вписувався в тогочасний науковий стиль. Але ще більшої значущості структуралізму надавала його безпосередня доступність і для інтелектуалів, і для нефахівців. Як пояснювали послідовники Леві-Стросса із суміжних галузей, структуралізм навіть не був репрезентативною теорією: суспільні коди, або «знаки», які він описував, стосувалися не конкретних людей, місць чи подій, а лише інших знаків у закритій системі. Отож вона не підлягала емпіричній перевірці або спростуванню: було неможливо довести, що структуралізм помиляється, а іконоборчі цілі його постулатів у поєднанні з резистентністю до заперечення забезпечували йому широке коло прихильників. Будь-що і що завгодно можна було пояснити як поєднання «структур»: як зауважив П’єр Булез, назвавши одну зі своїх композицій «Структури», «це ключове слово нашого часу».
У 1960-х роках з’явилася низка прикладних структуралізмів: в антропології, історії, соціології, психології, політичній науці та, певна річ, у літературі. Найвідоміші практики — зазвичай ті, хто в правильних пропорціях поєднував наукову відвагу та природний талант самопромоції — стали міжнародними знаменитостями; їм пощастило опинитися в центрі уваги світу інтелектуалів саме тоді, коли телебачення ставало засобом масової інформації. У давніші часи Мішель Фуко міг бути фаворитом віталень, зіркою паризьких лекційних аудиторій — як Анрі Берґсон за п’ятдесят років до того. Але коли його книжка «Слова і речі», яка вийшла друком у 1966 році, лише за чотири місяці розійшлася накладом у 20 тисяч примірників, він буквально прокинувся знаменитим.
Сам Фуко зрікся ярлика «структураліст» — так само як Альбер Камю завжди наполягав, що ніколи не був «екзистенціалістом» і навіть точно не знав, що це означає[291]. Однак, як Фуко принаймні був би змушений визнати, те, що він думав, насправді не мало жодного значення. «Структуралізмом» тепер стали умовно позначати будь-який на позір революційний виклад минулого чи теперішнього, який підривав традиційні лінійні пояснення і категорії та ставив під сумнів їхні припущення. Ще важливіше те, що «структуралісти» були тими, хто зводив до мінімуму або навіть заперечував роль персоналій та особистої ініціативи в людських справах[292].
Але, попри всі найрізноманітніші способи застосування, думка про те, що будь-що є «структурованим», залишала без пояснення дещо важливе. Фернана Бродель, Клод Леві-Стросс чи навіть Мішель Фуко прагнули розкрити глибинні процеси культурної системи. У деяких випадках це могло тягнути за собою революційний науковий імпульс, в інших — ні (у випадку Броделя точно ні), але це справді оминає чи мінімізує значення змін і переходів. Зокрема, визначальні політичні події виявилися резистентними до цього підходу: можна було пояснити, чому зміни мали відбутися в певний момент, але залишалося незрозуміло, як саме це відбулося або чому окремі суспільні гравці були
