Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Насправді «сексуальна революція» шістдесятих майже напевно була твором уяви для абсолютної більшості людей як старшого, так і молодшого покоління. Як нам відомо, сексуальні інтереси та поведінка більшості молодих європейців і близько не змінилися ані так стрімко, ані так радикально, як любили стверджувати очевидці того періоду. За даними тогочасних опитувань, навіть сексуальне життя студентів не надто відрізнялося від життя їхніх попередників. Вивільнений сексуальний стиль шістдесятих зазвичай протиставляли п’ятдесятим, які зображували (дещо несправедливо) як добу моральних переконань і затятої емоційної стриманості. Але якщо порівняти це десятиліття з 1920-ми роками, європейським fin-de-siècle або напівсвітом Парижа в 60-х роках ХІХ століття, «свінг-шістдесяті» були досить-таки сумирними.
Продовжуючи робити акценти на стилі, покоління шістдесятих дуже сильно й незвично намагалося вирізнятися своєю зовнішністю. Одяг, зачіски, макіяж і речі, які досі називалися «модними аксесуарами», стали обов’язковими маркерами вікової та політичної ідентичності. Джерелом таких тенденцій був Лондон: він впливав на європейські смаки щодо одягу, музики, фотографій, моделей, реклами й навіть багатотиражних журналів. Ураховуючи те, що за Британією вже закріпилися асоціації з прісним дизайном та низькопробною архітектурою, це було неочікуваним і, як виявилося, нетривалим поворотом подій, молодіжною зміною традиційного стану речей. Але фальстарт «лондонського свінгу», як назвав цю хвилю журнал Time у квітні 1966 року, по-особливому вплинув на цю добу.
До 1967 року в британській столиці існувало понад 2 тисячі магазинів, які називали себе «бутиками». Більшість із них були безсоромними копіями магазинів одягу, що простягалися вздовж Карнабі-стріт; цю місцину здавна вподобали чоловіки-гомосексуали, але тепер вона перетворилася на епіцентр тогочасної моди для осіб будь-якої сексуальної орієнтації. У Парижі бутик модного одягу New Man, перша французька ластівка революції в кравецтві, відкрився на Рю де л’Ансьян Комеді 13 квітня 1965 року. Упродовж року вслід за ним повідкривалися копії-імітації, кожна з яких мала вивіску з назвою на модний британський манер — «Dean», «Twenty», «Cardiff» тощо.
Стиль Карнабі-стріт, клонований у всій Західній Європі (хоча в Італії не так виразно, як у решті країн), проявлявся в яскравому вбранні чітких фасонів у стилі унісекс, свідомо створених такими, що не пасуватимуть особам, старшим за тридцять років. Вузькі червоні вельветові штани та приталені чорні сорочки з New Man у подальші три роки стали основною формою одягу паризьких вуличних демонстрантів, тож їх усюди масово копіювали. Як і решта в шістдесятих, вони були створені чоловіками і для чоловіків; але носити їх могли й молоді жінки, і дедалі частіше так і робили. Цьому впливу піддалися навіть паризькі будинки моди: у 1965 році міські кутюр’є пошили більше штанів, ніж спідниць.
Вони також скоротили виробництво капелюхів. Це свідчило про те, що переважає молодіжний ринок, на якому крайнім проявом власної ідентичності стала зачіска, а не головний убір, а традиційні капелюхи залишилися атрибутами офіційних подій для «старших»[287]. Утім капелюхи в жодному разі не зникли. На другому етапі кравецької революції на зміну веселим яскравим кольорам модного вбрання (які залишилися з кінця 1950-х) прийшов більш «серйозний» верхній одяг, який також відображав аналогічні зміни в музиці. Тепер молодіжний одяг шили та продавали з певним, цілком виразним акцентом на «пролетарські» й «радикальні» джерела його натхнення — не лише сині джинси та «робочі сорочки», а й чоботи, темні куртки та шкіряні кашкети в «ленінському» стилі (або їхні фетрові варіації, що були відлунням капелюхів-кошутів — головних уборів угорських революціонерів ХІХ століття). Ця більш політично свідома мода так і не прижилася в Британії, але до кінця десятиліття вона стала напівофіційною формою німецьких й італійських радикалів та їхніх послідовників-студентів[288].
Окрім цих двох модних тенденцій існували ромські балдахіни хіпі. На відміну від стилів «Карнабі-стріт» та «вуличного бійця», питомо європейських за своїм походженням, стиль хіпі — невиразно «утопічний» у своїй незахідній, «антикультурній», асексуальній філософії показного стриманого споживання — прийшов з Америки. Його комерційний потенціал був очевидним, і чимало магазинів, які виникли у відповідь на попит на обтислі фасони чіткого крою середини 1960-х років, невдовзі докладали зусиль, щоб відповідним чином оновити свій асортимент. Вони навіть зробили декілька коротких спроб вивести на ринок «образ Мао». Він складався з безформного піджака з чітко окресленим комірцем і повсюдного «пролетарського» капелюха та лаконічно вбирав у себе ознаки всіх трьох стилів, особливо в поєднанні з «Цитатником» — збіркою революційних одкровень китайського диктатора. Але, незважаючи на фільм Ґодара «Китаянка» 1967 року, в якому група французьких студентів старанно вивчає Мао та намагається наслідувати його приклад, «образ Мао» залишився вподобанням меншості — навіть серед «маоїстів».
Антикультурна політика та її символіка після 1967 року окреслилася чіткіше завдяки асоціаціям з романтизованими історіями про партизанів-революціонерів з «третього світу». Але навіть так вона не стала в Європі повноцінною модою. Не варто обманюватися дивовижним переродженням Че Ґевари на подібний до Христа образ мученика-ікони для бунтівних західних підлітків: європейські шістдесяті завжди були євроцентричними. Навіть «революція хіпі» так ніколи і не дісталася Європи. Щонайбільше вона зупинилася на берегах Великої Британії та Нідерландів, залишивши там слід — порівняно більш розвинуту культуру наркотиків й одну напрочуд оригінальну грамофонну платівку.
Легковажний бік шістдесятих — моду, попкультуру, секс — не варто відкидати як дрібницю й показуху. Для нового покоління це був спосіб покінчити з епохою дідусів — справи континенту все ще були в руках геронтократів (Аденавера, де Ґолля, Макміллана та Хрущова). Безперечно, кричущі, позірні прояви шістдесятих — нарцистичне потурання власним бажанням, яке назавжди асоціюватиметься з цією добою, — загалом видаються неправильними. Але свого часу ті, хто їх проживав, сприймали їх як нові та свіжі. Навіть холодний, жорсткий полиск тогочасного мистецтва чи цинізм у фільмах кінця 1960-х років після затишної буржуазної фальші нещодавнього минулого здавався справжнім і цілющим. Егоцентричне зазнайство, притаманне цьому часу — що молодь змінить світ тим, що «зробить свою справу», «давши собі волю» та «кохаючись, а не воюючи», — завжди було ілюзією і не дало жодної користі. Але свого часу
