Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Однак за лаштунками сталого зростання продуктивності відбувалася глибша, структурна зміна в природі праці. У 1945 році більша частина Європи все ще була доіндустріальною. Середземноморські країни, Скандинавія, Ірландія та Східна Європа все ще залишалися переважно сільськими та, за будь-якими мірками, відсталими. У 1950 році три з чотирьох дорослих, що мали роботу, в Югославії та Румунії були селянами. Кожен другий працівник в Іспанії, Португалії, Греції, Угорщині та Польщі був зайнятий у сільському господарстві; в Італії таких було 40%. Кожен третій працевлаштований австрієць працював на фермах; у Франції майже 30% працівників були залучені в тому чи іншому виді сільського господарства. Навіть у Західній Німеччині сільське господарство давало роботу 23% зайнятого населення. Тільки у Великій Британії, де таких було лише 5%, та меншою мірою в Бельгії (13%) індустріальна революція ХІХ століття створила по-справжньому постаграрне суспільство[232].
Упродовж наступних тридцяти років європейці масово залишали землю та їхали працювати в міста та містечка — найбільше ці зміни відбувалися в 1960-х роках. До 1977 року лише 16% працевлаштованих італійців залишалися в сільському господарстві. У північно-східному регіоні Емілія-Романья частка активного населення, залученого до аграрного сектору, стрімко впала: від 52% у 1951 році до лише 20% — у 1971-му. В Австрії цей показник зменшився до 12%, у Франції — до 9,7%, у Західній Німеччині — до 6,8%. Навіть в Іспанії в сільському господарстві в 1971 році працювало тільки 20%. У Бельгії (на рівні 3,3%) та Великій Британії (2,7%) фермери втрачали свою статистичну (якщо не політичну) значущість. Землеробство й виробництво молочних продуктів ставало ефективнішим і менш трудомістким — особливо в таких країнах, як Данія чи Нідерланди, де масло, сир і продукти зі свинини тепер були вигідним експортом й опорою національної економіки.
Сільське господарство стабільно скорочувалося і як відсоток від ВВП: в Італії впродовж 1949‒1960 років частка національного виробництва агропродукції впала від 27,5% до 13%. Від цього насамперед виграла сфера послуг (зокрема державних), де опинилося багато колишніх селян або їхніх дітей. Деякі країни — Італія, Ірландія, частини Скандинавії та Франція — прямо перейшли від сільськогосподарської моделі економіки до моделі, орієнтованої на послуги, за лише одне покоління, буквально перестрибнувши індустріальний етап, у якому Британія чи Бельгія застрягли на майже століття[233]. Під кінець 1970-х років очевидна більшість працевлаштованого населення Британії, Німеччини, Франції, країн Бенілюксу, Скандинавії та Альпійських держав[234] була залучена до сфери послуг — зв’язку, транспортних, банківських, адміністративних тощо. Італія, Іспанія та Ірландія майже не відставали.
Натомість у комуністичній Східній Європі абсолютну більшість колишніх селян спрямували в трудомісткі й технологічно застарілі шахти та промисловість; у Чехословаччині працевлаштування у сфері послуг упродовж 1950-х років навіть зменшилося. Тимчасом як у середині 1950-х виробництво вугілля й залізної руди в Бельгії, Франції, Західній Німеччині та Великій Британії занепадало, у Польщі, Чехословаччині й НДР воно продовжувало зростати. Догматична зацикленість комуністів на видобутку сировини і виробництві основних товарів таки змогла спочатку стимулювати швидке зростання валової продукції та ВВП на душу населення. Тож у короткій перспективі промисловий ухил комуністичних командних економік здавався приголомшливим (зокрема й багатьом західним спостерігачам). Але для майбутнього регіону він не провіщав нічого доброго.
Сам лише занепад сільського господарства значною мірою пояснював зростання Європи, так само як за сто років до того перехід від села до міста та від поля до заводу супроводжував вихід Британії на вищу сходинку. Насправді те, що в Британії не було надлишку сільського населення, яке могло б перейти на низькооплачуване виробництво або сферу послуг, а отже, не відбувалося зростання ефективності за рахунок різкого виходу зі стану економічної відсталості, допомагає пояснити порівняно низькі показники зростання в Британії, які в ті роки постійно відставали від французьких чи італійських (або й румунських, якщо вже на те пішло). З тієї самої причини справи в Нідерландах у ті десятиліття йшли краще, ніж у сусідній Бельгії; перші виграли від «одноразового» переходу надлишкової сільської робочої сили в недорозвинені до того часу промислову галузь і сферу послуг.
Роль уряду та планування в європейському економічному диві оцінити складніше. У деяких країнах вона була зовсім незначною. «Нову» економіку Північної Італії, наприклад, здебільшого підживлювали тисячі маленьких фірм, які наймали на роботу членів родини, що часто також працювали на землі в сезон. Такі підприємства не потребували великих накладних витрат і капіталовкладень та сплачували мало податків, або ж і зовсім їх не платили. До 1971 року 80% робочої сили країни були працевлаштовані на підприємствах із менш ніж сотнею (а часто і значно менше) працівників. Крім того, що центральна влада Італії закривала очі на податкові, земельні, будівельні й інші порушення, неясно, що вона робила для підтримки економічних зусиль цих фірм.
Водночас держава відігравала провідну роль у фінансуванні масштабних змін, які були б недосяжні для окремих осіб чи приватного бізнесу: у Європі тривалий час бракувало фінансування за рахунок неурядових коштів, а приватні інвестиції з Америки надійшли на зміну Плану Маршалла та військовій допомозі лише наприкінці 1950-х. В Італії Південний фонд, який отримав велику позику від Світового банку, спершу інвестував в інфраструктуру й аграрні удосконалення: меліорацію землі, будівництво доріг, дренаж, мости тощо. Пізніше з його коштів почали фінансувати будівництво нових промислових заводів. Він також надавав підтримку — позики, гранти, податкові пільги — для приватних фірм, які хотіли вкладати гроші в Південь; фонд був інструментом, через який до 60% нових інвестицій державних холдингів спрямовувались на Південь; а впродовж десятиліття після 1957 року він створив дванадцять «зон зростання» та тридцять «осередків зростання», розкиданих по південній третині півострова.
Як і масштабні державні проєкти деінде, фонд був неефективним та значною мірою корумпованим. Більшість його можливостей спрямували на привілейовані прибережні регіони; більша частина промисловості, створена з його допомогою, була капіталомісткою і тому створювала мало робочих місць. Багато маленьких «незалежних» ферм,
