Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Звичайно, цю ситуацію вирізняло те, що ці люди були темношкірі та як громадяни Співдружності могли претендувати на постійне проживання й навіть громадянство імперської метрополії. Уже в 1958 році расові погроми в Західному Лондоні стали для уряду сигналом про можливий ризик того, що в історично біле суспільство прийняли «надто багатьох» іммігрантів. Тож, незважаючи на те, що економіка і далі потребувала некваліфікованої робочої сили, а частка іммігрантів від загальної кількості населення була незначна, Велика Британія ввела одне з перших обмежень на в’їзд із неєвропейських країн. Закон про іммігрантів Співдружності від 1962 року вперше запроваджував «посвідки на працевлаштування» та суворий контроль імміграції не-білого населення до Сполученого Королівства. Наступний закон 1968 року ввів ще суворіші обмеження, згідно з якими британське громадянство можна було отримати за умови, якщо принаймні один із батьків був британцем. А ще один закон 1971 року, який безпосередньо стосувався темношкірих, суворо обмежував переміщення членів родин тих іммігрантів, які вже перебували в Британії[241].
У підсумку ці закони мали припинити імміграцію до Британії з країн поза межами Європи менш ніж через двадцять років після того, як вона розпочалася. Відтоді зростання частки не-білого населення в Британії відбувалося за рахунок високих темпів народжуваності серед вихідців з Африки, Карибських островів і Південної Азії, які вже проживали в Сполученому Королівстві. З іншого боку, ці кардинальні обмеження можливостей чорних та азіатів потрапити до Британії супроводжувалися зростанням можливостей для значного покращення рівня життя, якщо вони вже спромоглися в’їхати до країни. Закон про відносини між расами 1965 року забороняв расову дискримінацію в громадських місцях, передбачав захист від трудової дискримінації і покарання за розпалювання расової ненависті. Наступний закон, ухвалений одинадцять років по тому, нарешті забороняв будь-яку дискримінацію з расових причин і створював Комісію расової рівності. У певному розумінні новоприбулому не-європейському населенню Великої Британії (та, пізніше, Франції) пощастило більше, ніж другосортним європейцям, які знайшли роботу на північ від Альп. Англійські домовласниці більше не могли вивішувати оголошення «Чорних, ірландців й орендарів із собаками не обслуговуємо», а от позначки, які забороняли вхід «собакам та італійцям», можна було побачити у швейцарських парках ще багато років.
У Північній Європі умови роботи іноземних працівників й інших мешканців спеціально підтримували нестабільними. Уряд Нідерландів запрошував робітників з Іспанії, Югославії, Італії (а пізніше — з Туреччини, Марокко й Суринаму) приїжджати та влаштовуватися на роботу в текстильній промисловості, на шахтах і в кораблебудівній сфері. Але коли старі виробництва закривалися, ці працівники втрачали роботу, часто не маючи жодної страховки чи соціального забезпечення, яке могло б пом’якшити наслідки для них та їхніх родин. У Західній Німеччині Закон про іноземців 1965 року містив текст «Поліцейського регламенту для іноземців», який уперше оприлюднили нацисти в 1938 році. У ньому йшлося про іноземних робітників, з якими поводились як з тимчасовим явищем, а влада могла чинити з ними на власний розсуд. Однак із 1974 року, коли зростання європейської економіки значно уповільнилося і в такій кількості іноземних робітників уже не було потреби, вони стали постійними резидентами. Того року 17,3% всіх дітей, які народилися в Західній Німеччині, були дітьми «іноземців».
Увесь вплив цього руху населення складно переоцінити. Загалом він охопив близько 40 мільйонів мігрантів, які переміщувалися в межах країн, між країнами та в Європу з-за кордону. Європейський розквіт був би неможливий без дешевої і численної робочої сили, яка була вразливою та здебільшого стихійною. Повоєнні європейські держави, як і приватні роботодавці, отримали величезні переваги від стабільного напливу покірних, низькооплачуваних працівників, за яких їм часто вдавалося не сплачувати повних соціальних внесків. Коли розквіт завершився й настав час позбутися надлишкової робочої сили, саме мігранти й іммігранти постраждали найперші.
Як і решта, нові працівники не лише виробляли речі — вони також їх купували. Це було щось доволі нове. За всю історію більшість людей у Європі — як і взагалі у світі — володіли лише чотирма видами речей: тими, що вони успадкували від батьків; тими, що зробили самі; які вони виторгували або якими обмінялися з іншими; і тими деякими речами, які вони мусили придбати за гроші, але майже завжди створеними кимось зі знайомих. Індустріалізація ХІХ століття змінила світ мешканців великих і маленьких міст; але в багатьох сільських місцевостях Європи традиційні економічні відносини загалом не зазнавали змін до і навіть після Другої світової війни.
Чи не найбільшою статтею видатків у бюджеті традиційного домогосподарства була їжа й одяг, на які разом із житловими витратами йшла більша частина сімейного заробітку. Більшість людей не купували й не «споживали» в сучасному розумінні цього слова — вони існували. Для переважної більшості європейського населення аж до середини ХХ століття «чистий дохід» був оксюмороном. Ще в 1950 році в середньостатистичному західноєвропейському домогосподарстві понад половина готівкових витрат припадала на речі першої необхідності — їжу, напої та тютюн (саме так). У Середземноморській Європі частка цих видатків була ще вища. Якщо сюди додати витрати на одяг й оренду житла, на речі не першої необхідності лишалося дуже мало.
Упродовж наступного покоління все це змінилося. За два десятиліття після 1953 року реальні зарплати в Західній Німеччині та країнах Бенілюксу зросли майже втричі. В Італії темп зростання був ще вищий. Навіть у Британії середня купівельна спроможність у ті роки майже подвоїлася. До 1965 року на їжу та одяг припадав лише 31% споживчих витрат у Британії; загалом до 1980 року в Північній і Західній Європі ці статті в середньому становили менше чверті витрат.
Люди мали гроші й витрачали їх. У 1950 році торговці в Західній Німеччині випродали 900 тисяч пар жіночих капронових панчіх (символічний предмет «розкоші» в перші післявоєнні роки). Через чотири роки, у 1953-му, вони реалізували 58 мільйонів пар. Щодо більш традиційних товарів, то ці революційні зміни у витратних тенденціях позначалися насамперед на упаковуванні товарів і на темпах їх продажів.
У 1960-х роках, тобто в час, коли наслідки зростання купівельної спроможності проявилися найбільш виразно, почали
