Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Хрущов і його оточення завжди вважали, що мають втрутитися, якщо «контрреволюція» в Угорщині — як раніше в Польщі — вийде з-під контролю. Але, здається, спочатку їм не хотілося йти цим шляхом. Аж 31 жовтня Президіум ЦК зробив заяву, в якій сповіщав про бажання «розпочати належні переговори» з угорським керівництвом щодо виведення радянських військ з угорської території. Але навіть тоді, коли вони пішли на цю поступку, їм надходили повідомлення про студентські демонстрації в Тімішоарі (Румунія) та «ворожі настрої» серед болгарських інтелектуалів, які прихильно ставилися до угорських революціонерів. Це починало скидатися на ефект доміно, якого давно боялися радянські лідери, і змусило їх змінити тактику.

Отож, пообіцявши провести переговори щодо виведення військ, наступного дня радянський Президіум отримав від Хрущова вказівку, що про це не може бути й мови. «Імперіалісти» розцінили б такий крок як свідчення радянської слабкості. Натомість СРСР тепер мав «узяти на себе ініціативу щодо відновлення порядку в Угорщині». Дивізії Радянської армії в Румунії та Україні одержали відповідний наказ рухатися до угорського кордону. Коли угорський прем’єр про це дізнався, то викликав радянського посла (Юрія Андропова) та повідомив йому, що на знак протесту проти поновлення руху радянських військ Угорщина в односторонньому порядку оголошує про вихід з Варшавського договору. Того вечора 1 листопада за десять восьма Надь оголосив по радіо, що відтепер Угорщина — нейтральна країна, і попросив ООН визнати її новий статус. Цю декларацію підтримали по всій країні; Ради робітників Будапешта, які страйкували з початку демонстрацій, відповіли закликом повертатися до робочих місць. Надь нарешті завоював довіру більшості угорців, які раніше не вірили в його наміри.

Того самого вечора, коли Надь зробив свою історичну заяву, Яноша Кадара таємно вивезли до Москви, де Хрущов переконав його в необхідності сформувати в Будапешті новий уряд за підтримки Кремля. Червона армія в будь-якому разі увійде та встановить лад; питання полягало лише в тому, хто з угорців удостоїться честі з ним співпрацювати. Будь-які вагання, які Кадар міг відчувати, перш ніж зрадити Надя та інших своїх співвітчизників, були розвіяні аргументами Хрущова — тепер совєти знали, що помилилися, коли в липні поставили Ґере. Після відновлення порядку в Будапешті цієї помилки не можна було припуститися знову. Після цього, щоб скоординувати плани щодо вторгнення в Угорщину, Хрущов вирушив до Бухареста на зустріч із лідерами Румунії, Болгарії та Чехословаччини (делегація нижчого рівня в переддень зустрілася з поляками). Тим часом Надь продовжував оскаржувати посилену військову активність СРСР; 2 листопада він попросив генерального секретаря ООН Даґа Гаммаршельда виступити посередником між Угорщиною та СРСР і попросити Захід визнати угорський нейтралітет.

Наступного дня, 3 листопада, уряд Надя розпочав (або думав, що розпочав) переговори з радянськими військовими командувачами щодо виведення військ. Але коли команда угорських перемовників повернулася ввечері до штаб-квартири Радянської армії в Тьоколі (Угорщина), їх негайно заарештували. Невдовзі, о 4-й ранку 4 листопада, радянські танки увійшли в Будапешт, а через годину з окупованої Східної Угорщини прийшло повідомлення, що замість Імре Надя встановлено новий уряд. У відповідь сам Надь зробив останнє радіозвернення до угорського населення, закликаючи до опору агресору. З найближчими спільниками він cховався в посольстві Югославії в Будапешті, де їм надали притулок.

Про військове протистояння навіть не йшлося: попри відчайдушний опір, радянські сили взяли Будапешт упродовж сімдесяти двох годин, а уряд Яноша Кадара склав присягу 7 листопада. Деякі робітничі ради протрималися ще місяць — Кадар не хотів наражати їх на прямий удар, — а демонстрації то тут, то там тривали до 1957 року. За даними таємного звіту, який отримав радянський Центральний Комітет 22 листопада 1956 року, угорські шахтарі зменшили обсяги виробництва до 10% спроможностей. Але за місяць нова влада набула достатньої впевненості, щоб почати закручувати гайки. 5 січня за «підбурювання до страйку» було запроваджено смертну кару, і почалися серйозні репресії. Окрім близько 2700 угорців, які загинули під час бойових дій, ще 341 особу судити та стратили в подальші роки (останній смертний вирок був виконаний у 1961 році). Приблизно 22 тисячі угорців отримали за участь у «контрреволюції» тюремні терміни (чимало хто — на п’ять років чи більше). Ще 13 тисяч вислали в табори, а багатьох звільнили з роботи або помістили під пильний нагляд, аж доки в березні 1963 року не було проголошено загальну амністію.

Близько 200 тисяч осіб, понад 2% населення, втекли з Угорщини після радянської окупації, більшість із них — молода освічена професійна еліта Будапешта й урбанізованого заходу країни. Вони переїхали до США (де прийняли близько 80 тисяч угорських біженців), Австрії, Британії, Західної Німеччини, Швейцарії, Франції та багатьох інших країн. Певний час доля Надя та його оточення залишалася невизначеною. Після того як вони просиділи в посольстві Югославії в Будапешті майже три тижні, їх хитрістю змусили вийти 22 листопада, а тоді радянська влада негайно їх заарештувала й вивезла до румунської в’язниці.

Кадар багато місяців думав, що робити зі своїми колишніми друзями й товаришами. Щоб не викликати протест міжнародної спільноти, більшість репресій проти молодих робітників і солдатів, які брали участь у вуличних сутичках, тримали в суворій таємниці; і навіть попри це з-за кордону звучали вимоги про помилування щодо низки відомих осіб, як-от письменників Йожефа Ґалі та Ґули Оберсовського. Доля самого Надя була особливо чутливим питанням. У квітні 1957 року Кадар і його колеги вирішили повернути Надя та його «спільників» до Угорщини на суд, але процес відкладали до червня 1958 року, і навіть тоді він залишався суворо засекреченим. У червні 1958 року всіх звинувачених визнали винними в розпалюванні контрреволюції; їх засудили на смерть або надовго кинули за ґрати. Письменники Іштван Бібо й Арпад Генц (майбутній президент посткомуністичної Угорщини) отримали довічні ув’язнення. Іще двох — Йожефа Сіладжі та Ґезу Лошонці — вбили в тюрмі ще до того, як почався суд. Імре Надя, Пала Малетера та Міклоша Ґімеша стратили на світанку 16 червня 1958 року.

Угорське повстання, короткий і безнадійний бунт у маленькому закапелку радянської імперії, мало нищівний вплив на міжнародні відносини. По-перше, воно стало наочним уроком для західних дипломатів. Хоч офіційно Сполучені Штати і визнавали неможливість звільнити східноєвропейські держави з-під радянського контролю, але до того часу продовжували живити в цих країнах «дух опору». Як було сформульовано в аналітичній довідці № 174 (від грудня 1953 року) Ради національної безпеки, США вдавалися до непрямих дій і дипломатичної підтримки задля того, щоб «створити умови, за яких звільнення сателітів було б можливим за сприятливих обставин у