Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Деякі західні спостерігачі намагалися виправдати радянську інтервенцію чи принаймні пояснити її офіційною комуністичною версією про те, що Імре Надь очолив контрреволюцію (чи був до неї причетним): Сартр показово наполягав, що угорське повстання мало «правий ухил». Та хай які були мотиви повстанців у Будапешті та в інших місцях (а вони були набагато різноманітніші, ніж тоді здавалося), на закордонних спостерігачів більше враження справив не угорський заколот, а його придушення Радянським Союзом. Відтепер комунізм назавжди став асоціюватися із гнобленням, а не революцією. Упродовж сорока років західна лівиця дивилася на Росію, пробачаючи насильство більшовиків і навіть захоплюючись ним як ціною революційної самовпевненості та перебігом Історії. Москва була улесливим дзеркалом їхніх політичних ілюзій. У листопаді 1956 року дзеркало розлетілося на друзки.
У записці, датованій 8 вересня 1957 року, угорський письменник Іштван Бібо зауважив, що, «придушивши Угорську революцію, СРСР завдав потужного, можливо, смертельного удару по рухах “попутників” (за мир, жінок, молодь, студентів, інтелектуалів тощо), які живили комунізм». Його спостереження виявилося доволі проникливим. Позбавлений магнетичного алюру сталінського терору та поставши в Будапешті в усій своїй броньованій посередності, радянський комунізм втратив свої чари для більшості західних прихильників і симпатиків. Щоб утекти від «смороду сталінізму», колишні комуністи на кшталт французького поета Клода Роя повернули «ніздрі до інших горизонтів». Після 1956 року секретів Історії вже шукали не на сірих фабриках і недолугих колгоспах народних демократій, а на інших, більш екзотичних просторах. Жменька невиправних апологетів ленінізму, кількість яких дедалі зменшувалась, трималася за минуле; але від Берліна до Парижа нове покоління західних прогресистів шукало приклад і розраду взагалі за межами Європи, у прагненнях та потрясіннях тих країв, які тоді ще не називали «третім світом».
У Східній Європі ілюзії також зазнали краху. Як повідомляв 31 жовтня британський дипломат у Будапешті на піку першої хвилі боїв, «це майже диво, що угорці змогли вистояти та відбити цей диявольський натиск. Цього їм не забудуть і не пробачать». Але не лише угорці взяли мову радянських танків близько до серця. Румунські студенти вийшли на демонстрації на підтримку угорських сусідів; східнонімецьких інтелектуалів заарештовували та судили за критику дій Радянського Союзу; в СРСР саме події 1956 року зірвали полуду з очей до того часу відданих комуністів, на кшталт молодого Леоніда Плюща. З уламків Будапешта народилося нове покоління дисидентів-інтелектуалів, людей на кшталт Паула Ґоми в Румунії чи Вольфґанґа Гаріха в НДР.
Відмінність у Східній Європі, звичайно, полягала в тому, що розчаровані піддані дискредитованого режиму не могли перевести увагу на далекі краї або розпалити своє революційне завзяття від полум’я далеких селянських повстань. Вони були змушені жити разом з комунізмом та в ньому, але його обіцянкам більше не вірили. Для східних європейців події 1956 року стали втіленням концентрованого розчарування. Їхні сподівання стосовно комунізму, що ненадовго відновилися через обіцянку десталінізації, розвіялись, як і їхні надії щодо західної допомоги. Якщо хрущовські одкровення щодо Сталіна або невпевнений початок реабілітації жертв показових процесів могли до того свідчити, що комунізм ще здатен містити зародки відродження та визволення, після подій в Угорщині серед настроїв почали домінувати цинізм і покора.
Це мало свої плюси. Саме через те, що населення комуністичної Східної Європи стало пасивним, а порядок речей відновився, радянське керівництво за Хрущова розпочало певну лібералізацію на місцях — за іронією долі, насамперед в Угорщині. На хвилі каральних акцій проти учасників революції 1956 року та їхніх прихильників Кадар створив модель «постполітичної» комуністичної держави. В обмін на безумовну згоду з владною монополією та авторитетом партії угорцям дозволили суворо регламентовану свободу у виробництві та споживанні. Ні від кого не вимагали вірити в Комуністичну партію, уже не кажучи про її очільників, — лише утримуватись від будь-яких проявів опозиційності. Бездіяльність сприймалась як мовчазна згода.
Отож «гуляш-комунізм», який виник у результаті, створив умови для стабільності в Угорщині; а пам’ять про угорські події забезпечила стабільність у решті країн Радянського блоку, принаймні на десятиліття. Але це мало свою ціну. Для більшості людей, які жили за комунізму, режим «соціалізму» втратив будь-яку радикальну, прогресивну, утопічну перспективу, а водночас — і частину привабливості, яку він мав, особливо для молоді, ще на початку 1950-х років. Тепер це був лише спосіб життя, який треба було терпіти. Це не означало, що це не може тривати довго: мало хто після 1956 року очікував швидкий кінець радянської системи влади. Навпаки, щодо цього більше оптимізму відчувалося до подій того року. Але після листопада 1956 року комуністичні держави Східної Європи, як і сам Радянський Союз, почали занурюватись у багатолітній морок застою, корупції та цинізму.
Совєтам так само довелося за це заплатити: у багатьох аспектах 1956 рік означав поразку й занепад революційного міфу, так успішно виплеканого Леніним і його наступниками. Багато років по тому, 11 листопада 1992-го, Борис Єльцин змушений був визнати в промові перед угорським парламентом: «Трагедія 1956 року… назавжди залишиться незмивною плямою радянського режиму». Але це було ніщо проти ціни, яку вони змусили заплатити своїх жертв. Через тридцять три роки, 16 червня 1989 року, у Будапешті, який святкував свій перехід до свободи, сотні тисяч угорців узяли участь ще в одному символічному перепохованні — цього разу Імре Надя та його прибічників. З-поміж інших на могилі Надя виступив молодий Віктор Орбан, майбутній прем’єр-міністр країни. «Безпосереднім наслідком кривавого придушення Революції, — сказав він, звертаючись до натовпу, — стало те, що ми мали взяти на себе тягар неспроможності й спробувати вирватися з азіатської безвиході, у яку нас запроторили. Угорська соціалістична робітнича партія справді вкрала в 1956 році майбутнє сучасної молоді».
Розділ 10
Доба добробуту
Будьмо чесними: більшості наших людей ніколи не велося так добре.
Гарольд Макміллан, 20 липня 1957 року
«Рекмас»[226] — моя назва для всієї системи збільшеної продуктивності, плюс інфляція, плюс
