Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Але, як пізніше наголошувалось у конфіденційній аналітичній записці, підготовленій у липні 1956 року з метою урахування тогорічних переворотів, «США не готові розв’язувати війну, щоб витиснути радянську владу з країн-сателітів» (NSC 5608/1 «Політика США щодо радянських сателітів у Східній Європі»).

Насправді від часу придушення Берлінського повстання в 1953 році Державний департамент дійшов висновку, що в осяжному майбутньому ніщо не загрожувало Радянському Союзу в його «зоні контролю». «Невтручання» було єдиною стратегією Заходу щодо Східної Європи. Але угорські повстанці не могли цього знати. Багато хто щиро сподівався на підтримку Заходу, підбадьорений безкомпромісним тоном публічних заяв США та програмами радіо «Вільна Європа», ведучі яких з еміграції заохочували угорців брати в руки зброю й обіцяли незабаром підтримку з-за кордону. Зрозуміло, що, коли такої підтримки не надійшло, переможені повстанці відчули злість і розчарування.

Навіть якщо західні уряди й хотіли б зробити більше, обставини були вкрай несприятливі. Того самого дня, коли розпочалося Угорське повстання, представники Франції та Британії перебували в Севрі, на таємних переговорах з ізраїльтянами. Франція була особливо заклопотана своїми північно-африканськими проблемами. Як 27 жовтня пояснював міністр закордонних справ Крістіан Піно в абсолютно конфіденційному зверненні до французького представника в Раді Безпеки ООН, «надзвичайно важливо, щоб проєкт резолюції, який розглядатиме Рада Безпеки щодо угорського питання, не містив жодних позицій, які могли б зашкодити нашим діям в Алжирі… Зокрема, ми виступаємо категорично проти створення слідчого комітету». У відповідь на пропозицію посла Британії в Москві, щоб Лондон напряму звернувся до Москви із закликом утриматися від вторгнення в Угорщину, міністр закордонних справ Британії Селвін Ллойд чотири дні по тому писав до прем’єр-міністра Ентоні Ідена в схожому ключі: «Думаю, що зараз не час для такого повідомлення».

Як Хрущов пояснював Президіуму ЦК 28 жовтня, «англійці та французи вскочили в Єгипті по повній»[222]. Що ж до Ейзенгавера, то тоді тривав останній тиждень його передвиборчої кампанії — саме в день його переобрання в Будапешті відбувалися деякі з найзапекліших боїв. Рада національної безпеки США обговорила питання Угорщини тільки через три дні після радянського вторгнення. Її члени занадто повільно усвідомлювали все значення дій Надя, зокрема його відмову від однопартійного правління, позаяк йшлося про країну, яка не мала суттєвого значення для великої стратегії США (нещодавній кризі в Польщі Вашингтон приділив значно більше уваги). А коли Угорщина таки опинилася на порядку денному Ради нацбезпеки під час її засідання 8 листопада, усі, починаючи з Ейзенгавера, погодилися, що в усьому винні французи та британці. Якби вони не вторглися в Єгипет, Радянський Союз не мав би прикриття для нападу на Угорщину. Адміністрація Ейзенгавера мала чисте сумління.

Радянські очільники, зі свого боку, побачили можливість і вхопилися за неї. Справжньою небезпекою, яку створював Надь, комуністи вважали не економічну лібералізацію і не послаблення цензури. Навіть проголошення нейтралітету (хоч Москва і вважала це «провокацією») не було приводом для повалення Надя. Чому справді не міг потурати Кремль, то це відмові від партійної монополії, «керівної ролі партії» (чого Гомулка завбачливо не допустив у Польщі). Такий відхід від радянських традицій був тоненькою тріщинкою, в яку міг увійти клин демократії, занапастивши всі комуністичні партії. Ось чому комуністичні лідери в решті держав-сателітів так радо підтримали рішення Хрущова скинути Надя. Коли на засідання 2 листопада чехословацьке Політбюро висловило готовність активно сприяти «збереженню народної демократії в Угорщині всіма можливими засобами», це прагнення було непідробно правдивим і щиросердним[223].

Навіть Тіто зрештою визнав, що ослаблення контролю партії в Угорщині та колапс державного безпекового апарату був небезпечним прецедентом. Спочатку лідер Югославії вітав зміни в Угорщині як свідчення подальшої десталінізації. Але наприкінці жовтня перебіг подій у Будапешті змусив його передумати — його дуже непокоїла близькість Угорщини до Югославії, наявність у югославському краї Воєводина численної угорської меншини та ймовірний ризик, створюваний ефектом доміно. Коли Хрущов і Маленков 2 листопада не полінувалися прилетіти до резиденції Тіто на острів в Адріатичному морі[224] та сповістити його про план вторгнення, Тіто висловив занепокоєння, але водночас і розуміння. Його насамперед хвилювало те, щоб до маріонеткового уряду в Угорщині не увійшов Ракоші й інші невиправні сталіністи. Але щодо цього Хрущов радо його заспокоїв.

Хрущов тішився набагато менше, коли лише через два дні Тіто надав притулок Надю, п’ятнадцяти членам його уряду та їхнім родинам. Очевидно, що це рішення було ухвалене в розпал угорської кризи й спиралося на припущення, що росіяни не зацікавлені у створенні мучеників. Але коли радянські лідери висловили своє незадоволення й особливо після того, як Надя та інших викрали на виході з югославського посольства, попри те що сам Кадар обіцяв їм безпеку, Тіто опинився в незручній ситуації. Публічно лідер Югославії продовжував підтримувати новий уряд Кадара, але неофіційно навіть не намагався приховати, що розвиток подій йому не до вподоби.

Прецедент безконтрольного втручання СРСР у справи братської комуністичної держави не сприяв зближенню радянського керівництва з Югославією. Відносини між Москвою та Белградом знову погіршилися, а югославський режим почав загравати із Заходом і нейтральними азійськими державами. Отож реакція Тіто на радянське вторгнення в Угорщину була неоднозначною. Як і радянські лідери, він з полегшенням сприйняв відновлення комуністичного режиму; але те, яким чином цього досягли, створювало небезпечний прецедент і лишало гіркий післясмак.

Реакція інших країн загалом була більш однозначна. Секретна промова Хрущова, відколи вона просочилася на Захід, означила кінець певної комуністичної релігії. Та водночас вона відкрила можливості для післясталінських реформ й оновлення. Принісши Сталіна в жертву заради збереження ілюзії щодо революційної чистоти Леніна, Хрущов запропонував членам партії та «попутним» прогресистам міф, якого вони могли триматися. Але відчайдушні бої на вулицях Будапешта розвіяли будь-які ілюзії щодо цієї нової «реформованої» радянської моделі. Укотре не залишилося жодних сумнівів, що основа комуністичної влади — це не що інше, як танкова гармата. Решта була діалектикою. Західні комуністичні партії почали кровоточити. За власними підрахунками Комуністичної партії Італії, у період між 1955 та 1957 роками з партії вийшло близько 400 тисяч членів. Як пояснював Тольятті радянським лідерам на піку угорської кризи, «угорські події розвиваються таким чином, що нам дуже складно пояснити щось партії, а також дійти консенсусу щодо схвалення дій керівництва».

В Італії, так само як і у Франції, Британії та інших країнах, партію масово залишали молодші, освічені члени[225]. Як і решта лівих інтелектуалів, які не були комуністами, їх приваблювала не лише обіцянка змін в СРСР після Сталіна, а й сама Угорська революція, її