Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
В інших країнах роль уряду була різною, однак усюди суттєвою. У Франції держава зосередилась на тому, що дістало назву «орієнтованого планування» — використання важелів впливу для того, щоб спрямовувати ресурси у вибрані регіони, галузі промисловості й навіть продукти, а також свідома компенсація мальтузіанського браку інвестицій у довоєнні десятиліття. Урядовцям особливо ефективно вдавалося контролювати національні капіталовкладення, зокрема тому, що впродовж перших повоєнних десятиліть валютне законодавство й обмежений рух міжнародного капіталу стримували конкуренцію з-за кордону. Через обмеження в можливостях швидко отримати відсотки за кордоном банкіри та приватні кредитори вкладали гроші у своїх країнах[235].
У Західній Німеччині, де міжвоєнні десятиліття повсюдно згадувались як час загострень та нестабільності (і політичної, і фінансової), боннська влада, на відміну від французьких чи італійських урядовців, була значно менш схильна формувати чи спрямовувати економічні відносини, але вона приділяла набагато більше уваги створенню умов, які б мали запобігати або врегульовувати суспільні конфлікти, зокрема між працедавцями й працівниками. Зокрема, вони стимулювали та підтримували домовленості й «соціальні контракти», які мали зменшити ризик страйків чи інфляції заробітної плати. Як наслідок, приватні виробництва (та банки, з якими вони працювали або які ними володіли) одержували більше стимулів інвестувати в майбутні проєкти, тому що могли розраховувати на стримування зростання зарплат працівників у довготривалій перспективі. В обмін на толерування таких умов працівникам, які належали до профспілок, надавали компенсацію у формі гарантій працевлаштування, низької інфляції та, головне, повного пакета державних послуг і привілеїв, які оплачувалися за рахунок дедалі вищого оподаткування.
У Британії держава втручалася в економіку більш безпосередньо. Ті підприємства, які уряд лейбористів націоналізував у 1945‒1951 роках, такими й залишилися за консервативних урядів, що прийшли після. Але обидві партії відкидали економічне планування або агресивне втручання в трудові й управлінські відносини. Наявне активне втручання набуло форми «управління попитом», що полягало в коригуванні відсоткових ставок й оподаткуванні додаткових доходів так, щоб люди більше витрачали або заощаджували. Це були короткотермінові кроки. Головну стратегічну мету британські уряди всіх мастей у ті роки вбачали в тому, щоб не дозволити відновлення трагічних рівнів безробіття 1930-х років.
Тож по всій Західній Європі уряди, роботодавці та працівники змовилися, щоб створити зачароване коло: високі бюджетні видатки, підвищене оподаткування й обмеження зростання доходів. Як ми пам’ятаємо, ці цілі вже були закладені в широкий консенсус, якого досягли під час та після війни і який передбачав необхідність запровадження планової економіки й «держави добробуту» в тій чи іншій формі. Тож це було наслідком як державної політики, так і суспільного прагнення. Але обставина, що сприяла безпрецедентному успіху цих заходів, перебувала поза межами прямого державного впливу. Поштовхом до європейського економічного дива та, відповідно, соціального й культурного підйому стало швидше і стабільне зростання чисельності населення в Європі.
Демографічні стрибки відбувалися в Європі й раніше; востаннє перед тим — у середині ХІХ століття. Але вони зазвичай не призводили до невпинного збільшення кількості населення: чи то тому, що традиційне сільське господарство не могло прогодувати надто багато ротів, чи то через війни і хвороби; а може, тому, що новий надлишок населення, особливо доросла молодь, емігрував за океан у пошуках кращого життя. А у ХХ столітті через війни та еміграцію рівень зростання населення в Європі був значно нижчий, ніж можна було очікувати з огляду на сплеск народжуваності в попередні десятиліття.
Напередодні Другої світової війни наслідки втрати покоління молодих чоловіків у Першій світовій, а також економічної Депресії, громадянських воєн і політичної непевності 1930-х наблизили рівень народжуваності в Європі до рекордно низького рівня. У Великій Британії на тисячу осіб народжувалося тільки 15,3 живих немовлят; у Бельгії — 15,4; в Австрії — 12,8. У Франції, де рівень народжуваності в 1939 році становив 14,6 дітей на тисячу осіб, смертність переважала народжуваність не лише під час Першої світової війни, у 1919 році та знову в 1929 році, але й постійно з 1935 по 1944 рік. Як і в Іспанії в період Громадянської війни, чисельність населення у Франції постійно падала. В інших країнах європейського Середземномор’я та на схід од Відня рівень народжуваності був вищий, часом удвічі, ніж на Заході. Але підвищені показники дитячої смертності та смертності загалом в усіх вікових категоріях означали, що навіть там зростання населення було мізерне.
Саме в такому контексті, а також на тлі додаткової демографічної катастрофи, що сталася внаслідок власне Другої світової війни, слід сприймати післявоєнний бебі-бум. Упродовж 1950‒1970 років населення Сполученого Королівства зросло на 13%, Італії — на 17%. У Західній Німеччині населення в ті роки збільшилося на 28%, у Швеції — на 29%, у Нідерландах — на 35%. У деяких випадках внутрішнє зростання додатково посилювалося за рахунок імміграції (наприклад, колишніх колонізаторів до Нідерландів, східних німців та інших біженців — до Федеративної Республіки). Але у Франції зовнішні фактори були майже не відчутні: у період між першим післявоєнним переписом 1946 року та кінцем 1960-х років населення Франції збільшилося на майже 30%, що було найшвидшим темпом зростання за всю історію.
У 1950‒1960-ті роки в Європі одразу впадала в очі (варто лише глянути на зображення тогочасних вулиць) кількість дітей і молоді. Після сорокарічної перерви Європа знову молодшала. Піковими роками народжуваності в більшості країн стали 1947–1949 роки: у 1949 році у Франції народилося 869 тисяч немовлят, тоді як у 1939-му — лише 612 тисяч. У 1960 році в Нідерландах, Ірландії та Фінляндії 30% населення було не старше за п’ятнадцять років. У 1967 році у Франції кожному третьому не було двадцяти. Після війни не просто народилися мільйони дітей — рекордна їхня кількість вижила.
Завдяки поліпшенню харчування, кращим житловим умовам і медичному забезпеченню рівень дитячої смертності — кількість дітей на
