Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Щодо відновлення репродуктивності в Європі після Другої світової війни існує багато пояснень, але більшість з них зводиться до поєднання оптимізму з безкоштовним молоком. Упродовж тривалого демографічного занепаду 1913–1945 років уряди марно намагалися підвищити народжуваність, компенсуючи хронічний брак чоловіків, житла, робіт і безпеки патріотичними закликами, сімейними «кодексами» й іншою законотворчістю. Тепер — навіть до того, як післявоєнне зростання надавало гарантії працевлаштування та споживчої економіки — поєднання миру, безпеки й частки державного заохочення було достатньо, щоб досягнути того, на що не спромоглася жодна пропаганда народжуваності до 1940 року.
Демобілізовані солдати, колишні військовополонені та політичні депортовані, які поверталися додому, за першої можливості одружувалися й заводили дітей; до цього їх заохочували програми нормування та розподілу, які віддавали перевагу подружнім парам з дітьми, а також грошова допомога на кожну дитину. Але це ще не все. До початку 1950-х років країни Західної Європи могли запропонувати своїм громадянам дещо більше, ніж просто надію та соціальний захист: вони також забезпечували вдосталь робочих місць. Упродовж 1930-х років середній рівень безробіття в Західній Європі становив 7,5% (у Великій Британії — 11,5%). До 1950-х років безробіття скоротилося всюди, крім Італії, до показника нижче 3%. До середини 1960-х безробіття в Європі становило в середньому лише 1,5%. Уперше, відколи з’явилась така статистика, у Західній Європі роботу мали всі. У багатьох галузях навіть спостерігався масовий брак робочих рук і голів.
Попри те, що робітничі організації за таких умов ставали потенційно впливовими, профспілки (усюди, окрім Британії, що становила яскравий виняток) були або слабкі, або з інших причин не хотіли використовувати свої можливості. Це було спадком міжвоєнних десятиліть: політичні чи військові об’єднання так і не оклигали від наслідків Депресії та фашистських репресій. В обмін на новонабуту респектабельність, оскільки до їхньої думки прислухався державний апарат, представники профспілок у 1950-х та на початку 1960-х років часто воліли радше співпрацювати з роботодавцями, аніж використовувати брак робочої сили заради власної негайної вигоди. У 1955 році, коли у Франції було укладено першу за всю історію угоду щодо продуктивності праці між представниками механіків і націоналізованим виробником автомобілів Renault, показовою стала зміна підходів: головна вигода робітників полягала не в зарплаті, а в революційній поступці щодо трьох тижнів оплачуваної відпустки замість двох[237].
Ще однією причиною, чому старі робітничі спілки перестали відігравати таку важливу роль у Західній Європі, стало те, що зменшувалась кількість тих, кого вони представляли, — чоловіків, які були кваліфікованими робітниками фізичної праці. Робочі місця у вугільній, сталевій, текстильній промисловості й інших типових для ХІХ століття галузях скорочувалися, хоча до 1960-х років це й не було помітно. Дедалі більше вакансій з’являлося у сфері послуг, і чимало з них обіймали жінки. Деякі галузі працевлаштування — текстильна промисловість, хатня робота — упродовж багатьох десятиліть залишалися переважно жіночими. Але після війни можливості для працевлаштування в обох цих царинах різко скоротилися. Жіноча робоча сила вже не була представлена лише незаміжніми жінками, що працювали служницями або на фабриках. Натомість зросла кількість старших (часто заміжніх) жінок, які працювали в магазинах, на фірмах і були представницями деяких низькооплачуваних професій, зокрема медсестрами та вчительками. До 1961 року третину працевлаштованої робочої сили у Великій Британії становили жінки; а дві третини всіх зайнятих жінок працювали на канцелярських або секретарських посадах. Навіть в Італії, де старші жінки зазвичай не поповнювали лав (офіційно) працевлаштованих, під кінець 1960-х років 27% робочої сили становили жінки.
Через невгамовну потребу в трудовому ресурсі, яка виникла у північно-західному секторі Європи, що стрімко розвивався, у 1950-х та на початку 1960-х років відбувалася прикметна масова міграція. Вона мала три можливі прояви. По-перше, чоловіки (та меншою мірою жінки й діти) виїжджали із сіл у міста і мігрували в більш розвинені регіони своєї країни. В Іспанії понад мільйон мешканців Андалусії переїхали на північ до Каталонії впродовж двох десятиліть після 1950 року: станом на 1970 рік 1,6 мільйона іспанців, які народилися в Андалусії, жили поза межами свого рідного краю, з них 712 тисяч — тільки в Барселоні. У Португалії значна частина мешканців збіднілого регіону Алентежу переїхала до Лісабона. В Італії у період між 1955 та 1971 роками близько 9 мільйонів осіб змінили місце свого проживання з одного регіону країни на інший.
Такі тенденції руху населення не обмежувалися Середземномор’ям. Мільйони молодих людей, які проміняли Німецьку Демократичну Республіку на Західну Німеччину впродовж 1950‒1961 років, очевидно, шукали політичної свободи, але крім того, рушаючи на захід, вони прагнули знайти добре оплачувану роботу і краще життя. У цьому вони мало відрізнялися від своїх іспанських чи італійських сучасників або чверті мільйона шведів із сільських центральних і північних регіонів країни, які переїхали до міст у перші десять років після 1945 року. Поштовхом для більшості цих переїздів була нерівність у доходах; але прагнення втекти від життєвих негараздів, самотності й сірості сільського життя і його традиційних ієрархічних канонів також відігравало певну роль, особливо серед молоді. Зрештою, однією побічною перевагою для тих, хто залишався, було те, що збільшувалися і їхні доходи, і обсяги доступної їм землі.
Іншим міграційним проявом були переїзди з однієї європейської країни в іншу. Звичайно, еміграція в Європі відбувалася й раніше. Але 15 мільйонів італійців, які виїхали з країни між 1870 і 1926 роками, зазвичай прямували за океан: до Сполучених Штатів або Аргентини. Те саме стосувалося мільйонів греків, поляків, євреїв й інших національностей, які виїхали в ті
