Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Наприкінці 1950-х років усе це змінилося. Транскордонний рух робочої сили почався невдовзі після закінчення війни: згідно з червневими домовленостями 1946 року десятки тисяч молодих італійських робітників злагодженими загонами їхали працювати в шахтах Валлонії, натомість Бельгія зобов’язалася постачати до Італії вугілля. Але в 1950-х роках економічне зростання Північно-Західної Європи відбувалося швидше, ніж збільшувалась кількість населення в регіоні: покоління бебі-бумерів ще не увійшло до лав робочої сили, тоді як потреба в ній ставала дедалі гострішою. Коли, зокрема, розвиток німецької економіки набув швидких темпів, боннський уряд змушений був шукати дешеву робочу силу за кордоном.
У 1956 році канцлер Аденавер вирушив до Рима; він обіцяв оплатити проїзд кожному італійському робітнику, який поїде до Німеччини, а також офіційно просив італійський уряд про допомогу у спрямуванні безробітних південців по той бік Альп. Упродовж наступних десяти років влада Західної Німеччини підписала низку угод не лише з Італією, але й з Грецією та Іспанією (1960), Туреччиною (1961), Марокко (1963), Португалією (1964), Тунісом (1964) та Югославією (1968). Закордонних («гостьових») робітників запрошували працевлаштовуватися в Німеччині — за умови, що їхнє перебування суворо обмежуватиметься в часі: колись вони мають повернутися додому. Як і фінські трудові мігранти у Швеції або ірландські в Британії, ці люди, переважно молодші за 25 років, практично завжди походили з бідної сільської або гірської місцевості. Більшість не мала кваліфікації (хоча дехто з них погоджувався на «декваліфікацію», тільки щоб отримати роботу). Те, що вони заробляли в Німеччині й інших північних країнах, відігравало важливу роль для підтримки економік тих регіонів, з яких вони виїжджали, хоч через від’їзд роботи й житла в їхніх рідних осередках ставало більше. У 1973 році грошові перекази робітників-емігрантів становили 90% експортних надходжень Туреччини, 50% експортних надходжень Греції, Португалії та Югославії.
Ці рухи населення мали значний демографічний вплив. Хоча офіційно мігранти приїздили на «тимчасове» перебування, фактично вони виїжджали з дому назавжди. Якщо вони й поверталися, то лише через багато років, на пенсії. Упродовж 1945‒1970 років з Італії виїхало 7 мільйонів громадян. З 1950 по 1970 рік чверть усієї робочої сили Греції виїхала в пошуках роботи за кордон: на піку еміграції в середині 1960-х щороку країну покидало 117 тисяч греків[238]. За підрахунками, у період між 1961 і 1974 роками півтора мільйона португальських робітників улаштувалися на роботу за кордоном. Це стало найбільшим рухом населення в історії Португалії, через що в самій Португалії залишилося тільки 3,1 мільйона працездатного населення. Для країни, усе населення якої в 1950 році становило лише 8,3 мільйона, то були величезні цифри. Еміграція молодих жінок, які шукали роботу в домашньому господарстві в Парижі та інших містах, особливо сильно позначилася на сільській місцевості, де брак молодих людей тільки частково компенсувався за рахунок іммігрантів з португальських колоній на островах Кабо-Верде та в Африці. У португальському муніципалітеті Сабугал у сільській північній місцевості через еміграцію населення скоротилося від 43 513 осіб у 1950 році до лише 19 174 осіб тридцять років по тому.
Країна «призначення» отримувала значні економічні переваги. Станом на 1964 рік іноземні (здебільшого італійські) працівники складали чверть робочих рук Швейцарії, туристичний сектор якої сильно залежав від дешевої сезонної робочої сили, яку легко найняти і легко звільнити. У Західній Німеччині в рекордному 1973 році налічувалося 2,8 мільйона працівників-іноземців, здебільшого в будівельній сфері, металургії та автомобільному виробництві. Кожен восьмий працівник країни був іноземцем. У Франції 2,3 мільйона працівників, зареєстрованих того року, становили 11% усього робочого населення країни. Багато з них були жінками, які виконували хатню роботу — працювали кухарками, прибиральницями, консьєржками й нянями для дітей; більшість із них приїхала з Португалії.
Ці чоловіки та жінки зазвичай не мали права на постійне проживання; на них також не поширювались підписувані між працедавцями і профспілками угоди, які надавали гарантії, забезпечували соціальні виплати й пенсії місцевим робітникам. Тож від працедавця і країни, до якої приїхали, вони не вимагали ані зобов’язань, ані довготермінових інвестицій. Аж до середини 1980-х років «гостьові робітники» в Німеччині отримували мінімальні зарплати і працювали на найнижчих посадах. Вони крутилися, як могли, відсилаючи більшу частину своїх заробітків додому: хай як мало вони заробляли в марках чи франках, це все одно було набагато більше, ніж вони могли б заробити в тих селищах, звідки були родом. Їхнє становище нагадувало ситуацію жалюгідного італійського офіціанта на околицях Парижа, яку з легкою іронією зобразив Франко Брузаті у своєму фільмі 1973 року «Хліб і шоколад».
До 1973 року тільки в Західну Німеччину приїхало майже пів мільйона італійців, 535 тисяч югославів і 605 тисяч турків[239]. Німці — так само як і швейцарці, французи, бельгійці чи британці — не особливо раділи раптовому напливу стількох іноземців до їхньої країни. Більшість європейців не звикли до того, щоб жити серед такої кількості людей з невідомих далеких країв. Якщо до цього й ставилися порівняно толерантно (спалахи упередженого ставлення і насилля проти спільнот іноземних працівників були рідкістю), то це певною мірою тому, що останні селилися окремо від місцевого населення, на безрадісних зовнішніх околицях великих міст; не становили економічної загрози, бо роботу й так мали всі; принаймні у випадку мігрантів-християн з Португалії, Італії та Югославії «підлягали» фізичній і культурній асиміляції, тобто не були чорношкірими й мусульманами; а ще всім було зрозуміло, що одного дня вони поїдуть геть.
Однак такі аргументи не відповідали третьому джерелу завезеної робочої сили: іммігрантам з колишніх і нинішніх європейських колоній. Спочатку це була не дуже чисельна категорія. Багато людей, які поверталися до Нідерландів, Бельгії та Франції з колишніх імперських володінь в Азії, Африці, Південній Америці та Тихому океані, були білими й освіченими або фермерами, які вийшли на пенсію. Навіть алжирців, які жили у Франції станом на 1969 рік, налічувалось лише 600 тисяч — менше, ніж іммігрантів з Італії чи Іспанії.
Навіть у Британії, де влада в 1950-х роках активно заохочувала імміграцію з Карибського басейну, щоб забезпечити працівниками залізниці, автобусні маршрути та сферу муніципальних послуг, цифри не дуже вражали. За переписом 1951 року, в Сполученому Королівстві проживало 15 тисяч вихідців з островів Карибського моря (переважно з Барбадосу), з них 4 тисячі — у
