Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Джон Прістлі

— Ти подивись на них! Неандертальці якісь!

— Звідки вони?

— З Луканії.

— А де це?

— У дідька на рогах!

«Рокко та його брати», фільм режисера Лукіно Вісконті, 1960 рік

Ми їдемо туди, де яскраво світить сонце,

Ми їдемо туди, де синє море.

Ми бачили це в кіно —

Подивімося, чи воно так насправді.

Слова з пісні «Літня відпустка» Кліффа Річарда, 1959 рік

Жити в добу Америки доволі сумно — звичайно, якщо ти не американець.

Слова Джиммі Портера, персонажа п’єси «Озирнися в гніві», 1956 рік

У 1979 році французький письменник Жан Фурастьє опублікував дослідження про суспільні й економічні зміни у Франції впродовж тридцяти років після Другої світової війни. Воно мало влучну назву — «Les trente glorieuses: ou, La Révolution invisible de 1946 à 1975»[227]. У Західній Європі три десятиліття після поразки Гітлера справді були «славетними». Дивовижне пришвидшення економічного зростання супроводжувалось початком доби безпрецедентного процвітання. Лише за одне покоління економіки країн континентальної Західної Європи надолужили все, що було втрачено за сорок років війни та Депресії, а європейські економічні показники й споживчі тренди стали подібні на американські. Менш ніж за десять років після того, як європейці непевно підвелися з руїн, вони, на свій подив і деяке збентеження, увійшли в добу добробуту.

Історію економіки повоєнної Західної Європи найкраще розуміти як «перевернуту» історію попередніх десятиліть. На зміну мальтузіанським[228] застережним заходам і заощадженню 1930-х років прийшла лібералізована торгівля. Уряди не скорочували, а, навпаки, збільшували витрати й бюджети. Майже всюди в постійному пріоритеті були довготривалі державні та приватні інвестиції в інфраструктуру й устаткування; старі заводи та обладнання оновлювали або замінювали, що зумовлювало більшу ефективність і продуктивність; міжнародна торгівля помітно зросла; а працевлаштоване молоде населення вимагало й могло собі дозволити дедалі більше різних товарів.

Післявоєнний економічний «бум» настав у різних країнах у дещо різний час: спершу — у Німеччині та Британії і лише згодом — у Франції та Італії. Його сприймали по-різному залежно від місцевих особливостей оподаткування, державних витрат і пріоритетів щодо інвестицій. Першочергові повоєнні витрати більшості урядів ішли насамперед на модернізацію інфраструктури — будівництво чи ремонт доріг, залізниць, будинків і заводів. Витрати на споживчі товари в деяких країнах навмисне стримувалися, унаслідок чого, як ми пам’ятаємо, протягом перших післявоєнних років багато людей продовжувало жити в злиднях, нехай і дещо інакше. Ступінь відносних змін, звичайно, залежав і від того, з чим порівнювати: що багатшою була країна, то менш кардинальними й швидкими вони здавалися.

Утім у кожній європейській країні постійно зростали показники ВВП та ВНП на душу населення (валового внутрішнього продукту та валового національного продукту), які охрестили індикаторами національної потужності та благополуччя. Протягом 1950-х років середній обсяг національного видобутку на душу населення щороку зростав: у Німеччині — на 6,5%, в Італії — на 5,3%, у Франції — на 3,5%. Значення цих високих і стабільних показників зростання найкраще можна оцінити, порівнявши зі становищем цих країн у попередні десятиліття: упродовж 1913‒1950 років темп щорічного зростання в Німеччині становив тільки 0,4%, в Італії — 0,6%, у Франції — 0,7%. Навіть в успішні десятиліття Німецької імперії після 1870 року німецька економіка спромоглася лише на щорічне зростання на рівні 1,8%.

На початок 1960-х років темпи росту почали уповільнюватися, але західноєвропейські економіки все одно зростали в історично нетиповому темпі. Загалом між 1950 та 1973 роками ВВП Німеччини на душу населення зріс в абсолютному еквіваленті більш ніж утричі. ВВП на душу населення у Франції — на 150%. Італійська економіка, стартові показники якої були нижчими, показувала ще кращі результати. Економіки історично бідних країн демонстрували приголомшливі результати: між 1950 та 1973 роками ВВП на душу населення в Австрії збільшився від 3731 до 11 308 доларів (за курсом 1990 року); в Іспанії — від 2397 до 8739. Економіка Нідерландів у проміжку 1950–1970 років щороку зростала на 3,5%, що в сім разів перевищувало середні річні показники в попередні сорок років.

Фактором, який зіграв у цьому значну роль, було постійне зростання обсягів торгівлі із заокеанськими країнами, що відбувалося набагато швидше, ніж загальне зростання обсягів національної продукції в більшості європейських країн. Лише усунувши перешкоди для міжнародної торгівлі, уряди післявоєнного Заходу зробили великий крок уперед до подолання застою попередніх десятиліть[229]. Найбільше від цього вигравала Західна Німеччина, чия частка глобального експорту промислових товарів зросла від 7,3% в 1950-му до 19,3% упродовж наступних десяти років, знову піднявши німецьку економіку на те місце, яке вона посідала в міжнародній торгівлі до обвалу 1929 року.

Після 1950 року обсяги світового експорту за сорок п’ять років збільшилися в шістнадцять разів. Навіть така країна, як Франція, частка якої у світовій торгівлі в ці роки стабільно трималася на рівні приблизно 10%, сильно виграла від цього загалом гігантського збільшення міжнародної торгівлі. Насправді в ці роки у виграші залишилися всі індустріалізовані країни: торговельні умови після Другої світової війни виразно змінилися на їхню користь, оскільки вартість сировини та продуктів харчування, які завозили із не-західного світу, стабільно падала, а ціна на готову продукцію невпинно зростала. За три десятиліття торговельного обміну з «третім світом» на привілейованих, нерівних умовах Захід отримав щось на кшталт дозволу друкувати гроші[230].

Але чим відрізнявся західноєвропейський економічний бум, то це ступенем фактичної європейської інтеграції, до якої він призвів. Навіть до Римського договору майбутні держави — члени Європейської економічної спільноти торгували насамперед одна з одною: у 1958 році 29% вартості німецького експорту припадали на Францію, Італію та країни Бенілюксу, і ще 30% — на інші європейські країни. Напередодні підписання Римського договору 44% бельгійського експорту вже й так відбувалося до майбутніх партнерів країни в ЄЕС. Навіть такі країни, як Австрія, Данія або Іспанія, що офіційно приєдналися до Європейської Спільноти лише через багато років, уже були інтегровані в її торговельні мережі: у 1971 році, за двадцять років до приєднання до майбутнього Європейського Союзу, Австрія отримувала понад 50% імпорту від країн — засновниць ЄЕС. Європейська Спільнота (яка пізніше стала Союзом) не створила основи для економічно інтегрованої Європи; вона радше була інституційним втіленням процесу, який уже й так тривав[231].

Ще одним важливим