Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Отож Ракоші ставав непотрібним приводом для сорому, перешкодою для реалізації радянських планів. Коли в Москві в червні 1956 року між СРСР та Югославією відбувалися переговори на високому рівні, тримати біля стерна влади в Будапешті невиправного сталініста, який мав такий сильний зв’язок із лихим минулим, здавалося надмірною провокацією — тим паче, що його минулі дії та непоступливість почали викликати в Угорщині публічні протести. Незважаючи на всі зусилля Ракоші (у березні 1956 року він опублікував в угорській газеті Szabad Nép статтю, в якій палко засуджував Берію та його лейтенанта угорської поліції Ґабора Петера, що сильно нагадувало хрущовське розвінчання «культу особи» та показове «зривання масок» із цих персонажів за злочинне переслідування невинних), його час минув. 17 липня 1956 року Анастас Мікоян прилетів до Будапешта і безцеремонно звільнив Ракоші з посади, цього разу востаннє.
Замість Ракоші совєти висунули Ерне Ґере, іншого угорця з бездоганним сталіністським послужним списком. Виявилося, що це помилка. Ґере не міг ані очолити зміни, ані придушити їх. 6 жовтня, задля особливого реверансу в бік Белграда, влада в Будапешті дозволила публічне перепоховання Ласло Райка та інших жертв, засуджених на процесі разом із ним. Бела Сас, один з обвинувачених, якому пощастило вижити, виголосив промову на місці поховання:
Страчений через сфальсифіковані звинувачення, Ласло Райк упродовж семи років покоївся в безіменній могилі. Утім його смерть стала попередженням для угорського народу та для всього світу. Бо сотні тисяч, які проводжають цю домовину, бажають ушанувати не тільки померлого: вони пристрасно та рішуче сподіваються поховати цілу епоху. Безправ’я, свавілля й моральний занепад тих безсоромних років мають бути поховані назавжди; а небезпека, яку створюють ті угорські чиновники, що правлять за допомогою сили та культу особи, має бути назавжди заборонена.
У тому, яке співчуття тепер викликала доля Райка, людини, що сама відправила на ешафот багатьох невинних жертв (не-комуністів), була певна іронія. Але, так чи інакше, перепоховання Райка стало тією іскрою, яка запалила угорську революцію.
16 жовтня 1956 року студенти університету провінційного міста Сегед створили «Лігу угорських студентів», незалежну від офіційних комуністичних студентських організацій. Упродовж тижня студентські організації виникали по всій країні, а кульмінацією руху стало проголошення 22 жовтня маніфесту «Шістнадцять пунктів», підготовленого студентами технічного університету в самому Будапешті. Вимоги студентів стосувалися промислової та аграрної реформ, розширення демократії та права на свободу слова, а також скасування численних дрібних обмежень і правил, які регламентували життя за комунізму. Але найбільше лихо віщувало те, що вони також вимагали повернення Імре Надя на посаду прем’єр-міністра, суду над Ракоші та його прибічниками за їхні злочини і виведення з країни радянських військ.
Наступного дня, 23 жовтня, студенти почали збиратися на Парламентській площі в Будапешті на підтримку своїх вимог. Режим не знав, як реагувати: Ґере спочатку заборонив, а потім дозволив демонстрацію. Коли того самого дня вона продовжилась, Ґере виступив увечері з промовою на Угорському радіо, у якій засудив мітинг та його організаторів. Годину по тому розлючені демонстранти повалили пам’ятник Сталіну в центрі міста, Радянська армія увійшла в Будапешт для розгону натовпу, й уночі було скликано угорський ЦК. Наступного ранку, о 8:13, оголосили, що Імре Надя призначено прем’єр-міністром Угорщини.
Якщо партійні очільники сподівалися, що повернення Надя покладе край революції, вони сильно помилилися. Надь і сам сильно прагнув відновити порядок: він оголосив воєнний стан упродовж години після вступу на посаду. Під час переговорів із Сусловим та Мікояном (який прилетів з Москви того самого дня) він та інші члени нового угорського керівництва наполягали на тому, що з протестувальниками потрібно вести перемовини. Як відзвітували росіяни на спеціальній зустрічі радянського партійного Президіуму 26 жовтня, Янош Кадар[221] пояснив їм, що можна і дуже важливо відрізняти лояльні маси, які віддалилися від партії через її колишні промахи, від озброєних контрреволюціонерів, яких уряд Надя сподівався ізолювати.
Роз’яснення Кадара, можливо, й переконали деяких радянських лідерів, але вони не відображали угорської реальності. Студентські організації, ради робітників і революційні «національні комітети» стихійно створювалися по всій країні. Сутички між поліцією та демонстрантами викликали атаки у відповідь на самосуди. Угорське партійне керівництво спочатку не дослухалося до порад деяких своїх членів і не визнало повстання демократичною революцією; натомість воно наполягало на визначенні «контрреволюція», а отже, втратило можливість використати його у своїх цілях. Тільки 28 жовтня, через тиждень після початку демонстрацій, Надь звернувся до протестувальників по радіо і запропонував перемир’я в збройних зіткненнях. Він визнав легітимність і революційний характер протестів, пообіцяв розпустити ненависну народу таємну поліцію та заявив про вихід радянських військ із Будапешта.
Незважаючи на сумніви, радянські лідери вирішили підтримати новий підхід Будапешта. Суслов, звітуючи додому в день радіозвернення Надя, подав нові поступки як ціну, яку потрібно сплатити, щоб повернути народні рухи під контроль партії. Але події в Угорщині випереджали розрахунки Москви. Через два дні, 30 жовтня, після нападів на штаб-квартиру Компартії в Будапешті та загибелі двадцяти чотирьох захисників приміщення, Імре Надь знову виступив на радіо. Цього разу він оголосив, що його уряд відтепер спиратиметься на «демократичну співпрацю коаліції партій, відновлених у 1945 році». Іншими словами, Надь формував багатопартійний уряд. Надь не лише не протистояв опозиції, а дедалі більше вкорінював свою владу в народному русі. Прославляючи «вільну, демократичну та незалежну Угорщину», у своєму заключному реченні він навіть уперше випустив дискредитоване означення «соціалістичну». І також привселюдно звернувся до Москви із проханням «почати виведення радянських військ» — і з Будапешта, і з Угорщини загалом.
Авантюру Надя — він щиро вірив у те, що може відновити порядок в Угорщині і таким чином відвернути потенційну загрозу радянського вторгнення — підтримали й інші комуністи в його уряді. Але він втратив контроль над ситуацією. Народні революційні комітети, політичні партії та газети виникали по всій країні. Усюди панували антиросійські настрої і часто згадували про придушення імперською Росією Угорської революції 1848‒1849 років. І, що найважливіше, радянські лідери втрачали довіру до Надя. На момент, коли 31 жовтня по обіді Надь оголосив, що розпочинає переговори про вихід Угорщини з Варшавського договору, його доля, напевно, вже була
