Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Анатолійович Кононенко

Полоненого Казилик-Коджу відпустили; він вийшов і прийшов; «Скажіть, беки-джигіти, хто убив ґяура?» – запитав він. Він заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Я покинув верблюдицю тяжкою; знати б мені, самець чи самка народилися? У своєму чорному загоні я покинув вівцю тяжкою; знати б мені, баран чи овечка народилися! Я покинув свою світлооку красуню-дружину вагітною; знати б мені, хлопчик чи дівчинка народилися? З любові до творця (дайте) мені вістку, беки-джигіти!» Тут Ієкенк заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Ти покинув свою верблюдицю тяжкою, – народився самець. У чорному загоні ти покинув свою вівцю тяжкою, – народився баран. Ти покинув свою світлооку красуню-дружину вагітною, – народився лев». Ієкенк побачився зі своїм батьком; потім побачилися (з ним) інші беки; потім беки дружним натиском пішли на фортецю, пограбували (її). Ієкенк зі своїм батьком зійшлися, взявши один одного за комір, знайшли один одного, (як) двоє закоханих після розлуки, подавали голос один одному, як вовки у безлунному місці, віддали дяку богові. Вони зруйнували церкву фортеці, на її місці збудували мечеть, прочитали хутбу з іменем славного бога. З барвистих рядів стану, з чистої китайки, з красунь-дівиць, з дев'яти панцирів, із золотого шитва і сукна – з усього вони виділили п'яту долю для Баюндур-хана, решту роздали борцям за віру, повернулися назад, прийшли до себе додому.

Прийшов мій дід Коркут, склав пісню, сказав слово; ця билина хай буде присвячена Ієкенку, сказав він. Я дам віщування, хане мій; твої рідні чорні гори хай не скрушаться; твоє тінисте міцне дерево хай не буде зрубане; хай буде місцем твого білобородого батька рай, хай буде місцем твоєї сивоголової матері горішня обитель! Хай не розлучить (тебе бог) до кінця з чистою вірою! Заради твого білого чола ми склали молитву з п'яти слів; хай буде вона прийнята! Хай простить (бог) твої гріхи заради блиску лиця Мухаммеда обраного, чиє ім'я славне!

Одного разу, хане мій, коли огузи сиділи (разом), на них напав ворог; серед ночі вони сполошилися, знялися з місця; під час втечі упав синок Аруз-Коджі; його знайшов лев, вигодував.

Через деякий час огузи повернулися, розташувалися на своїй землі; прийшов табунник хана огузів, приніс вістку; він говорить: «Хане мій, з очеретів виходить якийсь лев, вражає коней; він ходить перевальцем, як людина; здолавши коня, він смокче кров».

Аруз говорить: «Хане мій, мабуть то мій синок, що упав, коли ми сполошилися». Беки сіли на коней, прийшли до лігва лева, підняли лева, взяли хлопчика; Аруз, забравши хлопчика, привів його до себе додому; (усі) раділи, посідали їсти й пити, та скільки юнака не приводили, він не залишався, знову йшов до лігва лева. Знову його взяли і привели; прийшов дід мій Коркут й говорить: «Юначе, ти – людина; із звіриною не водись. Прийди, сідай на добрих коней, з добрими джигітами вирушай у походи! Ім'я твого старшого брата Киян-Сельджук; твоє ім'я нехай буде Бісат; ім'я тобі дав я, (довге) життя хай дасть тобі бог».

Якось огузи відбули на літні пасовиська; у Аруза був пастух, якого прозвали Конур-Коджа-Сари-чобан [букв, «смаглявий дід, жовтий пастух»]; попереду огузів раніше від нього ніхто не перекочовував. Було джерело, відоме під назвою «довге джерело»; біля того джерела мешкали пері. Раптом серед баранів сталося сум'яття; пастух розсердився на переднього барана, вийшов наперед, побачив, що діви-пері сплелися крилами і літають; пастух кинув на них свій плащ, упіймав одну з дів-пері; відчувши пристрасне бажання, він зараз же злігся з нею. Серед баранів почалося сум'яття; пастух примусив скакати (коня) попереду баранів; діва-пері, вдаривши крилами, полетіла; вона говорить: «Пастуше, коли закінчиться рік, прийди, візьми у мене свою заставу, але на огузів ти накликав погибель». У серці пастуха виріс страх, а з журби за дівою його лице пожовкло. Коли прийшов час, огузи знову вирушили на літні кочів'я; пастух знову прийшов до того джерела, знову сталося сум'яття серед баранів; пастух виступив наперед, побачив – лежить купа, випускає із себе зірку за зіркою [яскравим блиском блищить]. Прийшла діва-пері, говорить: «Пастуше, прийди візьми свою заставу, але на огузів ти накликав погибель». Пастух, побачивши ту купу, злякався, повернувся назад, поклав її на пращу замість каменя; ним він її вдарив, вона збільшилась [насторожився, відійшов назад, пустив камінь з пращі. З кожним ударом (купа) росла]. Пастух облишив купу, утік слідом за баранами.

Тим часом вийшли на прогулянку Баюндур-хан з беками, прийшли до того джерела, побачили – лежить щось потворне, ні голови, ні задньої частини не розібрати. Вони скупчилися навколо, зійшли з коней; один джигіт ударив купу; як він ударив, вона збільшилась. Ще кілька джигітів зійшли з коней, ударили; від кожного удару вона збільшувалась. Аруз-Коджа теж зійшов із коня, доторкнувся до голови купи шпорами; купа репнула, із неї вийшов хлопчик, з тулубом як у людини, з одним оком у голові. Аруз взяв того хлопчика, загорнув його у свою полу, говорить: «Хане мій, віддай мені його; я виховаю його разом із моїм сином Бісатом». «Хай буде він твоїм», – сказав Баюндур-хан. Аруз взяв Депе-Геза [Депе – «голова»; гез, газ – «око»], приніс до себе додому; за його наказом прийшла годувальниця, дала дитині свої груди; він один раз потягнув груди, взяв усе молоко, скільки було; вдруге потягнув, узяв її кров; втретє потягнув, узяв її душу. Кілька годувальниць привели, (усіх) він погубив; побачили, що так не вийде, вирішили вигодувати його молоком; казана з молоком йому на день не вистачало. Його вигодували, він виріс, почав гратися з хлопчиками, у кого з хлопчиків гриз носа, у кого вухо. Врешті-решт, усі в орді через нього збурилися, не витримали, з плачем поскаржились Арузові; Аруз побив Депе-Геза, висік, виказав заборони; він не послухався; нарешті Аруз прогнав його з дому. Прийшла пері, мати Депе-Геза, наділа синові на палець перстень: «Сину, хай не увіткнеться в тебе стріла, хай не буде різати твоє тіло меч», – сказала вона.

Депе-Гез вийшов з (області) огузів, пішов на