Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Анатолійович Кононенко

мого батька з білим верхом, коли світлоокі дочки-наречені огузів будуть на літніх пасовиськах, коли кожен скаже своє слово, ти тоді встанеш, будеш хвалитися, скажеш: «Кан-Туралі ослаб, я взяла його на круп коня, вийшла (з бою)». Мої очі відвернулися, моє серце завмерло, я уб'ю тебе». (Так) він сказав; Сельджан-хатун зрозуміла, що сталося; вона заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Бек-джигіте! Коли будуть хвалитися, нехай хвалиться мужчина, він – лев; для жінки похвала – брехня; похвалою жінка мужчиною не стане! Під барвистою ковдрою я з тобою не перекидалася, у солодкі вуста я з тобою не цілувалася, яскраво-червоними губами з тобою не перемовлялася; швидко ти полюбив, швидко розлюбив, негідний, син негідного! Знає всемогутній бог, як я тобі віддана; не погуби мене, друже мій!» Кан-Туралі говорить: «Ні, неодмінно мені треба убити тебе». Дівиця розсердилася, вона говорить: «Негідний, син негідного! Я хапаюся за нижню ручку, ти хапаєшся за верхню ручку. Давай, сину негідного, будемо змагатися, чи стрілою, чи мечем». Вона ударила ногою коня, піднялася на узвишшя; із свого колчана вона висипала на землю дев'яносто стріл, з двох стріл зняла залізні навершя, одну заховала, другу взяла в руку; пустити стрілу із залізним навершям вона не змогла. Вона говорить: «Джигіте, випусти свою стрілу». Кан-Туралі говорить: «Таке право дівиць; спочатку ти вистріли». Дівиця однією стрілою уразила Кан-Туралі так, що воша, яка була на його голові, упала до його ніг. Він підійшов, обійняв Сельджан-хатун; вони зійшлися, поцілувалися; Кан-Туралі заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Моя (красуне), ти, чий тонкий одяг блищить, чиї яскраво-червоні щоки подібні краплинам крові, що падають на сніг, не торкнувшись землі, чий рот тісний для пари мигдалин, чиї чорні брови (ніби) проведені рукою писців, чиє чорне волосся, коли розпущене, тягнеться на сорок тутамів; з левиного роду, дочка султана! Не міг я тебе убить, (швидше) я уб'ю себе; я не хотів убити тебе, я тебе випробовував». Тут Сельджан-хатун заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Я піднімалась і вставала зі свого місця; я сідала на свого чорногривого кавказького коня; я виходила з дому мого батька з білим верхом; я полювала на барвистій горі з крутими схилами; я гналася за рябою дичиною, за диким козлом; я знала, що я роблю однією стрілою; стрілою без залізного навершя, джигіте, я випробовувала тебе; убити тебе, джигіте, я не могла». Вони віддалялися і зближувалися; ухопивши один одного за комір, вони розходились і сходились, цілувалися у солодкі вуста, сіли на сірого коня, вирушили, прийшли до його бека-батька. Його батько, побачивши свого хлопчика, подякував богові; зі своїм сином, з нареченою Канли-Коджа прийшов до огузів, поставив шатро на зеленому барвистому лузі, велів убити кращих коней-жеребців, верблюдів і баранів, справив весілля, пригостив решту беків огузів; поставивши свою золоту парасолю, Кан-Туралі увійшов до свого весільного шатра, досяг мети своїх намагань.

Прийшов мій дід Коркут, заграв радісну пісню, сказав слово, сказав, що сталося з мужами, борцями за віру. Де тепер ті беки-витязі, про кого я говорив, ті, що казали: увесь світ – мій? їх викрала смерть, сховала земля, кому залишився тлінний світ? Земне життя, ти приходиш і відходиш; твій останній кінець – смерть. Коли настає смертна година, хай не розлучить (бог тебе) з чистою вірою; хай не змусить тебе всемогутній звертатися до лиходіїв; хай не буде обманута твоя дана богом надія. Заради твого білого лику ми склали молитву з п'яти слів; хай буде вона прийнята, хай узрять лик (божий) ті, що говорять «амінь», хай воз'єднається молитва в одне, хай стоїть твердо; хай простить (бог) твої гріхи заради Мухаммеда обраного, чиє ім'я славне, хане мій!

VII. ПІСНЯ ПРО ІЄКЕНКА, СИНА КАЗИЛИК-КОДЖІ

Хане мій! Син Кам-Гана хан Баюндур встав зі свого місця, поставив на чорну землю своє шатро з білим верхом. Було піднято до небес барвистого намету, були розкладені у тисячі місць шовкові килими; беки внутрішніх огузів зібралися для розмови, їли, пили; був чоловік на ймення Казилик-Коджа; він був візиром Баюндур-хана; міцне вино ударило йому в голову; він опустився на свої міцні коліна, попросив у Баюндур-хана (дозволу вчинити) напад; Баюндур-хан дав дозвіл: «Іди, куди хочеш», – сказав він. Казилик-Коджа був чоловік, який бачив багато чого і здатний був вершити справи; він зібрав навколо себе удатних старійшин, вирушив у дорогу зі зброєю, (відібраною у) чужоземців і ворогів. Багато гір, ущелин, пагорбів вони пройшли; якось вони підійшли до фортеці Дізмерд; вона була на березі Чорного моря; біля неї вони зупинились. У тій фортеці був тагавор, якого називали тагавором Діреком, сином Аршуна; зростом той тагавор був у шістдесят аршинів, потрясав палицею вагою у шістдесят батманів [пудів], напинав дуже міцного лука. Казилик-Коджа, коли дійшов до фортеці, почав битву; потім той тагавор вийшов із фортеці, прийшов на арену, викликав мужа на бій; Казилик-Коджа, побачивши його, понісся на нього як вітер, приліпився наче клей, наніс ґяуру удар мечем у потилицю, та не міг причинити йому і малої рани. Дійшла черга до ґяура, тією палицею, вагою у шістдесят батманів, він наніс сильний удар Казилик-Коджі; облудний світ став тісним для його голови; як дудка, задзюрчала кров. Казилик-Коджу захопили, полонили, замкнули у фортеці; його джигіти не встояли, утекли. Казилик-Коджа всього шістнадцять років пробув у полоні у фортеці; один чоловік, на ймення Емен, шість разів намагався, та не міг взяти фортецю.

Між іншим, хане мій, на той час, коли Казилик-Коджу було захоплено в полон, у нього був один син. Йому виповнився один рік; (потім) йому виповнилося п'ятнадцять років; він став джигітом. Він думав, що його батько помер; заборонили згадувати, приховували від хлопця, що його батько в полоні; ім'я того хлопчика було Ієкенк. Якось, коли Ієкенк сидів і розмовляв з беками, сталася суперечка між ним і Будагом, сином Кара-Гюне; вони перекидалися словами; Будаг говорить: «Чим тобі тут хвалитися? Якщо ти хочеш (викликати на бій) мужа, то порятуй свого батька; хіба не пройшло шістнадцять років з тих пір, як він у полоні?» Як почув ту звістку Ієкенк, його серце затріпотіло, його чорна печінка затіпалася; він пішов перед очі Баюндур-хана, приклав лице до землі і говорить: «Рано-вранці у місці, що в стороні від дороги, ставлять твоє шатро