Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Анатолійович Кононенко
Мерв. Вироби гончарів туркменів
У ті часи, якщо джигіти-огузи зазнавали біди, вона приходила під час сну. Кан-Туралі заснув; поки він спав, дівиця говорить: «Люблячих мене багато; як би вони несподівано не напали, не схопили мого джигіта, не убили його, не схопили б мене, білолицю діву, не повели б у дім мого батька і матері». Вона взяла броню коня Кан-Туралі, одягла його в броню, сама теж взяла броню, одягла, взяла в руки свого списа, піднялася на узвисся, роззирнулася. Між тим, хане мій, тагавор розкаявся: «За те, що він убив трьох зверів, він забрав мою єдину дочку», – сказав він, вибрав шістсот ґяурів, одягнених у броню, в чорний одяг, у синє залізо. Ніч і день вони йшли і прибули; дівиця була насторожі, подивилася, побачила – суне військо. Вона почала збуджувати свого коня, прискакала до Кан-Туралі, заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Не будь безпечним, свою чорну голову підніми, джигіте! свої прекрасні очі, обведені строкатою каймою, відкрий, джигіте, поки не зв'язали тобі білі руки від (самих) ліктів, поки не ударили твоє біле чоло об чорну землю, поки не відрубали, не давши тобі спам'ятатися, твою прекрасну голову, поки не пролили на землю твою яскраво-червону кров! Прибув ворог, прийшов недруг; чому ти лежиш? Піднімись! Тверді скелі не захиталися, а земля розщепилася; старі беки не померли, а народ охопило сум'яття; зустрівшись, вони змішалися, спустилися з гори; вишикувався, прийшов на тебе ворог. Хіба ти знайшов (придатне) місце, де лежати? Хіба ти знайшов житло? Що сталося з тобою?» Так вона голосно сказала; Кан-Туралі ворухнувся, прокинувся, встав; він говорить: «Що ти говориш, моя красуне?» Вона говорить: «Джигіте мій, на тебе прийшов ворог; розбудити – моє діло, вийти на битву і показати звитягу – твоє діло». Кан-Туралі відкрив очі, підняв повіки, побачив, що дівиця на коні поскакала зі списом у руці. Він, поцілувавши землю, говорить: «Ми перейнялися вірою, визнали правдивим (слово пророка); виповнилося в чертогах бога Всевишнього наше бажання». Чистою водою він зробив омовіння, приклав до землі своє біле чоло, зробив намаз у два поклони, сів на коня, віддав хвалу Мухаммедові, чиє ім'я славне, пустив коня на ґяурів у чорному одязі, пішов (їм) назустріч. Сельджан-хатун, збудивши свого коня, проскакала повз Кан-Туралі; Кан-Туралі говорить: «Красуне моя, куди ти йдеш?» Вона говорить: «Бек-джигіте, була б цілою голова, а шапка знайдеться. Цих ґяурів, що приходять, багато; будемо битися, будемо боротися; хто з нас помре, – значить, помре; хто з нас залишиться живим – нехай прийде в шатро». Тут Сельджан-хатун пустила коня, нанесла поразку (ворогам); тих, що утікали, вона не переслідувала, тих, що просили пощади, не убивала. Вона подумала, що ворога розбито; із закривавленим лезом меча вона прийшла в шатро, не могла знайти Кан-Туралі.
Між тим прийшли батько і мати Кан-Туралі; вони побачили, що у цієї дівиці лезо меча в крові, а їхнього сина не видно; вони запитали – подивимось, про що вони запитали; мати Кан-Туралі говорить: «Матінко моя, дочко моя! рано-вранці ти встала з місця; чи звеліла ти схопити сина? чи звеліла відрубати його прекрасну голову, не давши йому спам'ятатися? чи змусила ти його стогнати, примовляючи: «государиня-матінка, бек-батько»? Ти приходиш, мого бека не видно; моя печінка горить; вустами, язиком, дай мені відповідь, (скажи хоч) кілька слів; хай буде моя чорна голова жертвою, дівице, за тебе». Дівиця зрозуміла, що це її свекруха і свекор; вона зробила знак нагайкою: «Ходіть до шатра, – сказала вона, – там, де опускається і згущається пилюка, де кружляють ворони, там пошукаємо (його)». Вона ударила шпорами свого коня, піднялася на узвишшя, роздивилася, побачила, що всередині однієї ущелини пилюка то згущається, то розсіюється. Вона прийшла туди, побачила, що коня Кан-Туралі уразили стрілою, що його поранили стрілою в обличчя, його лице залите кров'ю, а він не зупиняється, витирає кров; ґяури скопичуються, він оголює меча, жене перед собою ґяурів, переслідує (їх). Як побачила те Сельджан-хатун, всередині у неї запалився вогонь; як сокіл влітає в зграю гусей, вона пустила коня на ґяурів; з одного боку скрушивши ґяурів, вона вийшла на другий бік. Кан-Туралі подивився, побачив, що хтось жене ворога перед собою, переслідує (його); він не знав, що то – Сельджан. Він розсердився; тут він заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Ти піднявся і встав зі свого місця, джигіте; хто ти, джигіте? Ти сів на свого чорногривого кавказького коня, джигіте; хто ти, джигіте? Ти рубаєш (людям) голови, не даючи їм спам'ятатися, ти вторгаєшся без дозволу в середовище моїх ворогів, джигіте; хто ти, джигіте? Без дозволу вторгатися в середовище ворогів у нашому народі – ганьба; іди; чи злетіти мені, ставши птицею-соколом, чи схопити тебе за бороду і горлянку, чи відрубати тобі голову, не давши тобі спам'ятатися, чи пролити на землю твою яскраво-червону кров, чи причепити твою чорну голову до ременя сідла? Джигіте, чия смертна година настала! хто ти, джигіте? Повернись назад!» Тут Сельджан-хатун заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Джигіте мій, мій бек-джигіте! хіба верблюди залишають своїх верблюденят? хіба кавказькі коні хвицають своїх лошат? хіба у стадах білі барани б'ють рогами своїх ягнят? хіба витязі-джигіти убивають своїх красунь? Джигіте мій, мій бек-джигіте! з одного кінця ці ґяури мої, з другого кінця – твої». Кан-Туралі зрозумів, що долає і розсіює ворогів Сельджан-хатун; він врізався в один кінець ворогів; тримаючи меча, він кинувся на ґяурів, почав рубати їм голови. Ворога було переможено, недруга було розбито; Сельджан-хатун взяла Кан-Туралі на круп свого коня, виїхала (з бою). У дорозі Кан-Туралі прийшла така думка: «Сельджан-хатун, коли ти піднімешся і встанеш з місця, коли сядеш на свого чорногривого кавказького коня, коли облаштуєшся біля воріт (житла)
