Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Однак прямий фізичний терор був тільки одним відтинком більшовицької політики на інтеліґентському фронті Для компартії питання виглядало так: як запобігти тому, щоб на місце знищеної інтеліґенції не наростала нова? Бо навіть ця нова, радянського походження інтеліґенція, поскільки вона взагалі була інтеліґенцією, неминуче мусіла скорше чи пізніше стати в опозицію до комунізму. Розв’язка цієї проблеми уявлялася більшовикам так: треба зліквідувати університети, що могли б вирощувати повноцінний інтеліґентський доріст; натомість допустити тільки фахові школи, що з них виходили б дипломовані “специ” для різних ділянок господарства і техніки. Результати цієї високошкільної політики виглядали так: наявність широкої верстви людей, що їх за формальними ознаками треба б назвати академічною інтеліґенцією: але стисло спеціялізований характер їх студій та повна недостача культурних традицій призвели до того, що ця нова інтеліґенція і зовнішнім виглядом і стилем життя і світоглядом дійсно мало відбігала від пролетаріяту. Така інтеліґенція, розуміється, не могла служити як носій і захисник культурних цінностей.
Та більшовикам відкривався ще третій шлях, щоб ослабити, принизити інтеліґентську верству. Бо навіть найлютіший терор мусів мати якісь межі, накреслені державними конечностями, а саме життя штовхало до того, що з радянської технічної півінтеліґенції виділювалася духовотворча верхівка, що заслуговувала вже на ім’я справжньої інтеліґенції. Отже, йшлося про те, щоб принаймні забезпечити собі її льояльність та зв’язати якнайсильніше з панівним режимом. Широко пішли в рух засоби деморалізації і підкупу. До цього зводилася славетна сталінська політика “піклування інтеліґенцією”. Оце знамените більшовицьке “піклування” було подекуди значно гірше від прямого терору. Подібно до давньої інквізіції, більшовики не задовольнялися тим, щоб мати владу над людськими тілами, але ще й старалися силоміць влізти в людські душі. Більшовикам не вистачало, щоб інтеліґенції просто заткати горла. Ні, вони вимагали, щоб інтеліґенція сама собі плювала в обличчя, щоб виспівувала пеани червоній владі. Все це повинно було робитися із видимістю добровільного ентузіязму. У дійсності за “ентузіязмом” крився, з одного боку, тваринний жах нещасних жертв, а з другого - захований чекіст, як свого роду чортівський душпастир. Для непокірних і самовільних - постійна загроза фізичної ліквідації чи репресій та ціла система витончених духових тортур і засобів натиску. Для чемних і благонадійних - винагороди у формі грошових заробітків та інших матеріяльних користей і можливості піднесення по радянській бюрократичній драбині. Та ці солоденькі пряники були заправлені отрутою морального упідлення. Більшовики дозволяли собі на різні кумедії: вишукували якогось ученого чи письменника із знаним іменем (якого для цієї мети доводилося не раз витягати просто із в’язниці) та починали зчиняти довкруги нього шум: писали в газетах, возили по мітингах, нагороджували орденом, саджали як депутата на лаві Верховної ради поруч якогось свинопаса-стахановця.{68}
Інтеліґенція наших західніх земель не зазнала (аж до 1939 року) на своїй шкурі більшовицьких метод Однак і на цих землях добу між обома світовими війнами треба визнати як час занепаду інтеліґенції.{69} Міг би хтось пробувати заперечити тезу про занепад інтеліґенції на західніх землях та покликатися при цьому на факт її безсумнівного чисельного росту у порівнянні до передвоєнних (з-перед 1914) часів. Та фактові росту кількісного протиставляємо не менш безсумнівний, на нашу думку, факт занепаду якісного. Для прикладу треба тільки порівняти останнє наше парляментарне представництво за Австрії (з Романчуками, Костями Левицькими, Олесницькими, Петрушевичами та чимало іншими) із останнім парляментарним представництвом за Польщі. Куди ділися визначні провідні індивідуальності? А серед широкої інтеліґентської публіки тридцятих років переважав безсумнівно тип півінтелігента (байдуже, чи із закінченою чи не закінченою вищою освітою). Півінтеліґент - людина із “панськими” претенсіями без етосу інтеліґентської кляси - це глибоко характеристична поява сучасности. При сприятливій нагоді починає серед таких людей позначатися гін до наживи, грубий побутовий матеріялізм. Маємо, розуміється, на увазі не здорову тенденцію до продуктивної господарської діяльности, а до непродуктивного, спекуляційного прибутку, що особливо сильно позначилася під час поточної війни.{70}
Ми маємо безпомилковий критерій, що дозволяє підтвердити попередні твердження. Ось він: одне з центральних завдань інтеліґентської кляси - витворювати ідеологічні норми, що служать за дороговказ усьому громадянству. Отже, стан і вартість інтеліґенції дуже яскраво характеризується тим, які ідеї на даному етапі історичного розвитку їй настільки співзвучні, що вона поставила себе їм на службу. Ніщо так не доводить упадку “поцейбічної” української інтеліґенції, як те, що вона широкою лавою пішла на службу культу нагої, брутальної сили, як останньої чи першої інстанції творчого суспільного процесу. Іншими словами, приготовляла виключне панування чинникові, який своєю цілою вагою лежав поза нею, інтеліґенцією, який при відповідному однобічному розрості мусів звернутися проти неї самої. Отже, інтеліґенція знехтувала засадниче те, що їй самій дає моральний авторитет і суспільну вагу: духові цінності.
Останні речення можуть викликати заперечення Тут треба було б написати довгий трактат і вияснити, що брутальна сила, як найвища чи, може, навіть виключна інстанція, це далеко не все у світі; що у виключно панівній формі являється вона на довшу мету чинником руїни. Всупереч поглядові загалу західньоукраїнської інтеліґенції середніх чи молодших річників, треба б пояснювати й доводити, що “моральні” чи “інтелектуальні вартості”, “ідеї” належать не до якогось невідомого “небесного простору”, а таки до реального, “найреальнішого” світу, де вони мають першорядну практичну вагу. І знову всупереч загальним поглядам треба б довести, що “волюнтаризм” на нашому Заході був своєю вартістю дуже проблематичний: він підніс вольові спроможності суспільства, коли мова про сферу почувань, настроїв і вибухаючих з цієї сфери короткотривалих “зривів”, одначе зменшив вольові її спроможності, якщо мова про практичну дію на дальшу
