Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
На закінчення цієї аналізи “солідаристичної” теорії І. Сагайди затримаємося ще на його міркуваннях про ролю політичних партій. Немов у світлі блискавки, побачимо грізні можливі наслідки цих, здавалося б, нешкідливих фантазій: “Чи потрібні в солідаристичному суспільстві політичні партії”? - запитує Сагайда. “У такому суспільстві партії не лише не потрібні, а й неможливі. У капіталістичному клясовому суспільстві партії - це виразники інтересів різних антагоністичних кляс. У гармонійному становому суспільстві... ролю партій перебирають на себе стани” (“Великі питання”, стор. 97-98). Отже, на думку Сагайди, завершена станова держава відзначатиметься безпартійністю. Зате на переходовий час боротьби Сагайда пропонує систему “єдиної широкої партії чи тісної коаліції під одним проводом... Це повинна бути спеціяльна організація, особлива партія нового типу, партія трудящих... Робітники, селяни й інтеліґенти повинні виділити таку партію із свого середовища, але вона повинна весь час вбирати в свої лави все найкраще з усіх шарів громадянства” (стор. 126).
Ми не хочемо бути злісні, але характеристика, що її Сагайда дає цій “особливій партії нового типу”, страшенно нагадує відому характеристику соціяльно-політичної ролі ВКП(б), дану у сталінській конституції...
Теза Сагайди про безпартійність “суспільства майбутнього” спирається на два дуже проблематичні засновки: поперше, на марксівському вченні про те, що партії, мовляв, творяться тільки на базі суперечних клясово-економічних інтересів; Сагайда безкритично переймає цю фальшиву теорію марксистів, яка в СРСР служить за ідеологічне виправдання більшовицької монопартійности. Подруге, Сагайда вірить, як у самозрозумілість, що в “суспільстві майбутнього” справді буде досягнена гармонія всіх економічних інтересів.
Відповідаємо на це так: якщо прийняті Сагайдою передпосилки виявляться згідні з фактами, в такому разі партій на Україні взагалі не треба буде забороняти; вони відімруть самі собою... Але що має статися, коли партії не схочуть відмирати? Коли, навпаки, проявиться стихійна тенденція до партійно-політичної диференціяції, що не схоче вміститися в вузьких рамцях “особливої організації нового типу”, ані “тісної коаліції під одним проводом” (за рецептою комуністичних “народних фронтів” або бандерівської “коаліції довкруги найсильнішого”)? Що тоді? Питання стоїть на вістрі меча, бо існують тільки дві альтернативи: або Сагайда мусить погодитися з фактом політичної диференціяції й цим самим зректися ідеалу “гармонії”, або, щоб досягти “гармонії”, доведеться вхопити методи поліційно-тоталістичної нівеляції...
Утопійні фантазії про “гармонійне, безантагоністичне суспільство” не є нешкідливі. Бо від віри у близькість і здійсненність “царства Божого на землі” тільки один крок до рішення, щоб його пришестя приспішити маленькою операцією. Ми далекі від того, щоб І Сагайді персонально приписувати якісь кровожерні бажання. Але це історичний факт, що теоретичні побудови різних Руссо і Марксів служили як вихідний пункт для людоненависницької практики Робесп’єрів і Ленінів. Гільйотина як поріг до “царства Розуму”! “Диктатура пролетаріяту” (читай: диктатура комуністичної партії з її чрезвичайкою) як переходова фаза до “безклясового суспільства”! Чи не можуть між українцями знайтися групи сліпих фанатиків, готових вхопитися за солідаристичну фразу на те, щоб “всенаціональну солідарність і гармонію” накидувати своїм землякам — насильством?
Обережно з утопіями!
ВИРОДЖЕННЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ ІНТЕЛІҐЕНЦІЇ{60}
I. СОЦІОЛОГІЧНИЙ ТА ІСТОРИЧНИЙ ФУНДАМЕНТ
Назва “інтеліґенція” не зовсім ясна та може давати підставу до різних непорозумінь. Отже насамперед мусимо зробити спробу точніше означити зміст цього поняття.
Чи взагалі можна говорити про інтеліґенцію як про окрему суспільну групу? Багато сучасників перебуває донині під впливом марксівських формул, що, як відомо, визнають кляси лише на економічній основі. З економічного погляду годі говорити про інтеліґенцію як про окрему формацію, бо сюди належать люди різного маєткового стану, що на різний спосіб добувають свій хліб насущний. Але мова фактів голосніша за схеми. Не даремне навіть більшовики визнавали існування в СРСР інтеліґентського прошарку (правда, при цьому завше підкреслюють, що це нова “робітничо-селянська інтеліґенція”, на відміну від старої, “буржуазної”). Український соціолог Липинський глибше глянув у суть справи: кляси це передусім формації психологічного порядку, як це, зрештою, ствердив уже Платон. Глянувши з такої перспективи, не можна заперечити, що інтеліґенція дуже яскраво виділяється як один із підставових громадсько-психологічних типів.
Хто такий інтеліґент? Де той, що його суспільною функцією є творення і зберігання духових цінностей. Згідно з поглядом Липинського, люди, зайняті господарською творчістю у різних її видах (хліборобство, промисел, торгівля, сполучення) або також економічно-непродуктивною військовою службою, не належать до інтеліґенції, навіть коли мають високу освіту. Себто, офіцер або купець із університетським дипломом не є інтеліґентом у точному значенні. Зате треба до інтеліґенції зарахувати науковців, учителів, літераторів, журналістів, мистців, юристів, лікарів та людей чимало інших зближених професій. Не забуваймо ще про одне інтеліґентське звання: духовенство. Якщо розглядати справу в історичній перспективі, то якраз духовенство треба назвати центральним для всієї інтеліґентської суспільної формації, бо священицький стан об’єднував колись у своїх руках усі чинності, що ми їх перечислили вище. Жрець-чаклун первісної людської громади, знавець Божих таємниць та сторож обрядового добра - ось прообраз всякої минулої та сучасної інтеліґенції. Але не треба сягати до передісторичних часів; ще перед кількома століттями церковна організація мала в Европі майже монопольне становище у всіх чинностях духового життя. Згодом наступила диференціяція, поодинокі інтеліґентські професії, що виросли на
