Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Назовні довершується ця сумна картина загальною втечею від інтеліґентських форм побуту. Безповоротно минули ті часи, коли простолюдин хотів, щоб його син виглядав, як “пан доктор”. Нині справжній дипломований “пан доктор” своїм стилем і манерами хоче замаскувати свою суспільну породу, хоче вдавати пролетаря, спортсмена, бойовика, спекулянта - все що завгодно, аби тільки не погорджуваного “кабінетного інтелектуаліста”.
IV. ВИХІДНІ ТОЧКИ ДЛЯ НОВОГО ПІДЙОМУ
У суспільстві спочиває гін до самозбереження, що мусить себе неминуче виявити. Ми завсіди були свідками того, як безумство, неморальність та насильство також знаходили собі якийсь кінець. Ормузд та Аріман борються повсякчасно. Аріман завсіди працює над потрясенням світу, але це йому не вдається.
Леопольд фон Ранке, “До історії власного життя”
Ми намагалися з’ясувати прояви занепаду модерної української інтеліґенції. Тепер мусимо спробувати підійти до цієї самої справи із протилежного боку: відшукати життєносне насіння, що зберігається серед хаосу і руїни.
Ми пізнали, якого послідовного й безпощадного ворога має українська інтеліґенція в більшовизмі. Звідтіль падали найстрашніші, найжорстокіші удари. Отже треба нам знайти відповідь на питання: до яких результатів привела більшовицька політика? Чи і в якій мірі вдалося їй досягти своїх цілей? Ця відповідь має засадничу вагу, бо від неї залежатимуть перспективи на майбутнє. Якби ми могли ствердити, що інтеліґентська верства на Україні не подавалася перед найлютішим терором або принаймні чинила тривалий опір, тоді нам вільно було б із чистим сумлінням сказати, що ще не все втрачене.
Три речі треба тут мати на увазі.
Поперше, мусимо наново пригадати собі те, про що була вже мова вище: суть інтеліґенції - це самовіддана служба духово-культурним вартостям. Більшовики старалися заслонити перед інтеліґенцією цей високий ідеал і звести її до рівня сліпого знаряддя офіційної доктрини та державної техніки й економіки. Який вислід цього зусилля? Чи в умах українських інтеліґентів існує ще відчуття для автономних вартостей науки й мистецтва, незалежно від їх соціяльно-політичної “корисности” та всіх “генеральних ліній” партії?
Подруге, який моральний стан інтеліґенції під більшовиками? Ми вже згадували про показові процеси, прилюдні каяття, поневільну участь у совітських “виборах” та подібних урядових комедіях. Отже, до чого привели довголітні зусилля морально принизити, упідлити й осмішити інтеліґентську клясу?
І, нарешті, потрете. Спеціяльне завдання, що його ця верства в усі часи і в усіх країнах виконувала й виконує - це творення суспільної ідеології. Це той комплекс поглядів, переконань і відчувань, що духово держить громадянство вкупі.{71} Кожна влада, крім елементів сили матеріяльної, потребує ще сили духової. Влада не може вдоволятися тим, що вона над своїми підданими панує фізично. Вона прагне до того, щоб піддані самі добровільно погодилися із цим фактом панування. Очевидно, може це статися тільки шляхом визнання за владою якогось вищого духового авторитету, що єдино освячує грубу матеріяльну силу й закріплює за нею право на панування. Моральне освячення дає владі ідеологія, себто той верховний духовий принцип, що його влада ставить над собою та що від його імени вона діє.
Очевидно, щодо змісту бувають різні ідеології. У давніші часи вони мали звичайно релігійне забарвлення. Клясичним прикладом може бути довговікова кооперація між християнсько-церковною духовістю та монархічним державним устроєм у багатьох європейських країнах, що виявлялося в обряді помазання на царство та у формулі “милостю Божою”. У новіші часи суспільні ідеології люблять набирати не релігійного, але наукового забарвлення. Наприклад, лібералізм 19 століття виростав на вірі в поступ та в необмежені можливості раціонального наукового пізнання. Сучасний більшовизм уважає, що він єдиний є в посіданні точних знань про закономірність та навіть про остаточні цілі суспільного процесу, і з цього він черпає віру у свою теоретичну правильність та практичну непомильність.
Із усього досі сказаного слідує, яке велетенське значення має ідеологія для громадянства. Ослаблення панівної ідеології є завсіди одною з найповніших ознак суспільного занепаду: внутрішнього розкладу еліти та зменшення авторитету еліти серед народу.
Із-поміж усіх кляс народу саме інтеліґенція покликана до того, щоб бути творцем і носієм ідеології. У цьому її властива суспільна функція. Очевидно, не треба розуміти цього вузько формально, немов би ідеологічно-творчими (як і взагалі духово-творчими) могли бути тільки люди, приналежні до інтеліґентських професій. Не треба розуміти нашої тези також у той спосіб, ніби кожний інтеліґент мусить бути в області ідеології активно творчий. Це теж не відповідало б фактам. Дійсний стан речей виглядає так: оригінальна духова творчість великого формату є привілеєм геніяльности, а генії, чи навіть небуденні таланти, мають нахил виломлюватися із рамців суспільних груп. Однак ідеї геніяльної одиниці тільки тоді можуть здобути собі право громадянства, коли інтеліґентська верства прийме їх за свої та їх поширить серед решти суспільства.
Отже, нашим завданням буде зрозуміти, наскільки українська інтеліґенція за останні 25 років спромоглася виконувати цю свою суспільну функцію. Треба пам’ятати, що це був час ворожих походів не лише на фізичне знищення, але й на ідейне підкорення України. Ворог намагався затемнити українську суспільно-політичну думку, відвернути зір від національного ідеалу, накинути нам чужі погляди, немов свої. Що зробила українська інтеліґенція для того, щоб відігнати цю духову навалу? Ось третє і останнє питання, що на нього мусимо знайти відповідь.
Може, не одному з нас, західніх українців, доводиться при зустрічі із східніми земляками переживати таку несподіванку: під сірим і убогим зовнішнім виглядом відкривали ми не раз людину глибоко й всесторонньо освічену, справжнього інтелектуаліста в європейському значенні. В нелюдських умовах, що про них не має уявлення ні одна нація Заходу, частина української інтеліґенції спромоглася провадити духове життя на європейському рівні та не тільки зберегла приступ до клясичних вершинних творів минувшини, але через кільчасті кордони навіть стежила за сучасним світовим культурним рухом. Таких людей було більше, як можна було думати Доказ: V ті роки, коли переходово звільнювався тиск більшовицької шруби (українізація, НЕП), культурне життя буйно вибухало, немов з-під землі. Це говорить про наявність великих потенціяльних спроможностей. Навіть в останніх часах щораз більш нестерпного сталінського терору не завмирала українська духова творчість. На особливу увагу заслуговує сильне зростання природничих наук, що в дотеперішній нашій культурній традиції не мало прецедентів.
Отже, можна прийти до таких
