Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

Підприємство, організоване на принципах пропонованої Сагайдою системи трудових акцій було б нічим іншим, як виробничою кооперативою, - тип власности здавна відомий і поширений. Оригінальний причинок Сагайди в тому, що він продукційну кооперативу хоче зробити панівною формою господарської організації. У “суспільстві майбутнього” Сагайда визнає взагалі тільки дві форми власносте: індивідуальну власність для дрібних, “трудових” підприємств; систему “трудових акцій” для всіх інших підприємств. Сагайда думає, що коли кожна фірма буде спільно належати всім затрудненим у ній працівникам, то цим способом буде можна перебороти експлуатацію і пролетарів перетворити на власників.

Утопійність цієї концепції в нерозумінні економічної функції капіталу. Сагайда має про капіталіста наївне уявлення: людина, яка без праці, спокійнісінько обрізуючи купони, бере участь у прибутках підприємства та експлуатує робітників. Насправді справа стоїть так: капітал - це конечний елемент господарського процесу. Капітал - це те виробниче знаряддя (машини) та обігові грошові засоби (оплата робітників та адміністрації), що конче потрібні, заки взагалі може початися продукція. Технічний поступ, що запроваджує щораз складніші й коштовніші машини, має в наслідку постійний зріст ваги капіталу в господарському житті. Прибутки від капіталу - це заплата за виконувану капіталом економічно-потрібну функцію. Крім цього, треба пригадати, що зворотним боком співучасти капіталіста в прибутках підприємства стає його відповідальність за рентабельність підприємства. Працівник не співвідповідальний за долю підприємства. Він має змогу будь-коли розв’язатись із фірмою. Зате капіталіст ризикує, що вкладені ним суми можуть пропасти, якщо підприємство себе не оплачує. Дивіденд капіталіста - це винагорода за риск, зв’язаний з економічною ініціятивою.

Роз’яснення вимагає ще поняття “капіталіст”. У науковому розумінні воно - просто рівнозначне поняттю “власник капіталу”. Наскільки капітал є конче потрібний елемент господарського життя, настільки також конечне існування власника капіталу. Цим, очевидно, ще не пересуджене, чи капіталістом буде індивідуальний підприємець, чи група акціонерів, чи, врешті, колектив, держава. Можна обстоювати погляд, що доцільніше, щоб капіталістом була держава. Тільки не можна собі робити ілюзій, що, націоналізувавши капітал та вивласнивши приватних посідачів, цим самим зліквідовано “капіталізм”. Ні, тільки проміняно капіталізм приватний на державний. Соціялізм - це не що інше, як державний капіталізм. Іншого соціялізму при сучасному стані техніки немає й бути не може.

Кооперативна форма власности - це одна із спроб розв’язати проблему капіталу. Кооперативний рух має на Україні добрі традиції; можна думати, що він особливо відповідає певним духовим властивостям українського народу. У майбутній вільній Україні кооперація напевне знову відограватиме визначну ролю. Але чи вільно припускати, що кооперативізм стане на Україні панівною формою власносте? Це було б можливе тільки в тому випадку, коли б кооперація здібна була впоратися з тими об’єктивними економічними функціями, що їх виконують капітал та його власники. У певних межах це напевно здійсненне. Наприклад, на кооперативних основах можна добре організувати кравецьку артіль, харчову крамницю, збут молока від селян, спільне користування громади сільсько-господарськими машинами тощо, одним словом, всюди там, де господарська чинність обходиться відносно невеликим вкладом капіталу, що може бути зібраний із внесків працівників чи безпосередніх учасників підприємства. Але чи може бути на кооперативних основах організована вугільна шахта, металюрґійна чи машинобудівельна виробня або залізниця?

Хвилина задуми вчить нас, що ця концепція абсурдна. Чи група щахтарів може, за рецептою Сагайди, із своїх трудових заощаджень розпочати експлуатацію шахти? Сагайда, очевидно, думає, що після падіння більшовизму держава передасть усі підприємства у власність колективам затруднених на даних виробнях працівників. Теоретично можна так думати. Але що далі? Уявім собі, що залізниця стала власністю колективу залізничників. Чи залізничники будуть спроможні із своїх трудових заощаджень прокласти нову лінію? У багатьох країнах залізниці працюють з мінімальними чистими прибутками або навіть дефіцитні. Чи колектив залізничників був би охочий своїми трудовими заощадженнями ґарантувати збитки підприємства? Підкреслюємо, що Сагайда вчить, ніби кошти на заснування чи поширення підприємства повинні походити виключно від затруднених у ньому та що ніби ця форма власности придатна “для всяких і всіх без винятку промислових, транспортових, сільсько-господарських та інших великих підприємств”. Це перечить усьому досвідові модерної економіки. Бо ми знаємо, що великі інвестиції вимагають мільйонових та мільярдових коштів, а їх можна здобути тільки через мобілізацію ринку капіталів. Навіть більше: при поважніших інвестиціях звичайно не вистачає капіталів однієї країни, головне тоді, коли це країна молода, господарсько не розвинена, з великим голодом на капітал; тут потрібний міжнародний ринок капіталів. Це природний шлях економічного розвитку молодих держав. Сполучені Штати Америки до 1914 року були здані на допомогу європейського кредиту; держави Південної Америки перебували в цій стадії до 1939 року. Жахлива експлуатація населення в СРСР за сталінських п’ятирічок пояснюється між іншим тим, що радянська влада з політичних міркувань вирішила провадити індустріялізацію без допомоги світового ринку капіталів; щоб здобути потрібні кошти, не лишалося нічого іншого, як безжалісно грабувати власне населення.

Проблема власности, що її порушив Сагайда, дійсно дуже серйозна. Вона має не тільки суто економічно-виробничий, але також і соціяльний та психологічний бік. Відрив робітника від засобів виробництва - це безумовно велике зло новітньої цивілізації. Змеханізована праця, що обертає людину на додаток до машини, позбавляє в наші часи працю тієї гідности та творчого сенсу, що їх вона мала в давні віки. Надмірна концентрація капіталу загрожує небезпечними соціяльними струсами. Але чи Сагайда думає собі, що соціологи, економісти та психологи Заходу не ламають собі голів над цим питанням? Якби якогось геніяльного трюку, в роді “системи трудових акцій”, вистачало, щоб одним махом перебороти всі труднощі, - чи цей трюк не був би вже видуманий? Кооперативи існують та процвітають у всіх країнах ліберального капіталізму, але жадних чудес вони не виконують. На нашу думку, взагалі ніякої “чудесної розв’язки” соціяльного питання бути не може. Суть “відриву робітника від засобів виробництва” - в технології масової та змеханізованої продукції, а не в формах власности. Що зміниться, коли замість приватного капіталіста-підприємця прийде колективний капіталіст-держава? Або що скористає робітник, коли його проголосять формально-юридичним співвласником-акціонером, якому теоретично “належатиме” якийсь мінімальний пай заводу-гіганта? Діло не в дрібненькому дивіденді (розділений на тисячі голів дивіденд кожного окремого пайовика напевне буде такий дрібний, що реальний прибуток працівника ледве чи різнитиметься від сучасної нормальної заробітної платні). Психологічне значення власности в тому, що вона дає одиниці поле для вияву її творчих сил й ініціятиви, відповідальности та почуття риску. Робітник-власник “трудової акції”, затруднений на виробні-гіганті, не набуде цих прикмет дійсного власника... Де вихід? Не вірячи в “геніяльні трюки” та “розрубування гордієвих узлів”, ми рівночасно далекі від соціяльного фаталізму. Історичний досвід свідчить про можливість соціяльного прогресу. Але реальні