Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

Подвійна відповідальність падає на інтеліґенцію за 1917-20 років. Поперше, за те, що вона йшла на монополізацію влади, політичного проводу у своїх руках, себто піднялася на діло, що переростало її природні можливості. Але рівночасно падає на інтеліґенцію відповідальність за гріх занедбання: вона не витворила дійсно всенаціональної, відповідної до вимог часу ідеології. Над цією останньою точкою треба нам ще дещо зупинитися.

Ось квінтесенція панівного в 1917 році інтеліґентського світогляду. “Українці - демократичний народ, бо нема в нас жодних панів ані буржуазії. І це добре так, в цьому джерело нашої сили. Національні вороги є рівночасно нашими соціяльними ворогами. Це побуджує народ до боротьби, бо мотиви національного визволення зливаються з матеріяльними інтересами. Єдиний представник української нації - це його інтеліґенція. Наша інтеліґенція наскрізь народна. Походить вона з народу, живе в постійній з ним симбіозі, заступає його інтереси. Іншого проводу нам не треба”.{66}

Ці теоретичні положення піддав нищівній критиці Вячеслав Липинський: нація, що складається лише з самого “народу”, себто нездиференційованих суспільних низів, взагалі не є нацією, а що найбільше етнографічним матеріялом на націю. І нація, що її провідна верства обмежена самою інтеліґенцією, існує, щоправда, у сфері духа (літератури, науки), але не у сфері діяння політичних потуг. Реальне громадське життя не може творитися без матеріяльної сили господарської та військової. Духові культурні цінності теж мають своє місце у скалі громадських сил, але місце далеко не виключне. Себто той суспільний уклад української нації (суспільство, що складалося з селян, робітників і інтеліґенції, без “панів” і буржуазії), що його народницька інтеліґенція виставляла, як якийсь ідеал, у дійсності був лише проявом ненормального, скаліченого стану нашого збірного організму. Якщо українська нація мала б зажити повним життям, вона мусіла б зреґенерувати заниділі члени, мусіла б наново розвинути свої загублені в катастрофах минувшини матеріяльно продукуючі та войовничі кляси.{67}

III. ІНТЕЛІГЕНЦІЯ У ВАВИЛОНСЬКОМУ ПОЛОНІ

Вже стало трафаретом говорити, що ми живемо в добу великої кризи. Мислителі, що для кращого розуміння сучасности шукають за відповідними історичними аналогіями, знаходять їх здебільша у таких катастрофічних періодах, як громадянські війни загибаючої римської республіки, як падіння античної цивілізації та велика мандрівка народів чи тридцятилітня війна. Очевидно, всі такі порівняння мають лише відносну вартість, бо в дійсності історичний процес неповторний. Та при деякій обережності такі аналогії допомагають краще визнатися на історичній проблематиці.

Для того питання, що нас тепер цікавить - роля інтеліґенції у суспільстві, - вважаємо за можливе визначити далекосяжні подібності між сучасністю та 14 ст. у Західній Европі. Як відомо, одним із головних мотивів у середньовічній історії була боротьба цісарства і папства. Під цим крилося змагання тодішньої інтеліґенції (духовенства) до безумовної гегемонії, що знайшло свій вираз у теорії папи Боніфатія VIII про “два мечі” (меч влади духовної і світської), які обидва повинні сполучатися у папських руках. Боротьба закінчилася перемогою церковних кіл, бо після падіння роду Гогенштавфів (у половині 13 віку) насамперед наступило “велике безкоролів’я”, а відновлене згодом у роді Габсбурґів цісарство було лише тінню своєї давньої величі. Однак тріюмф церкви був тільки короткотривалий. Майже безпосередньо після того, як здавалося, що вона досягла своєї цілі, впала на неї ціла черга найстрашніших ударів. Французькі королі, влада яких була ще тоді дуже свіжа та яким папи допомогли були вбитися в силу, щоб мати їх за союзників проти цісарства, одним зручним замахом узалежнили від себе церковну організацію. Папська столиця була перенесена з Риму до Авіньйону під безпосередній нагляд французького короля. Цей час перебування папів в Авіньйоні (від 1309 до 1377) називають “вавилонською неволею” церкви. Справедливо, бо ніколи церква не переживала такого приниження, як саме тоді. Крім залежности від світської влади, сама церква переживала добу найбільшого внутрішнього розкладу. Дійшло до того, що рівночасно було два, три, а то й більше папів і антипапів, що одні одних виклинали (так звана “Велика схизма”). Моральність і дисципліна кліру скотилася до неймовірного рівня. Самозрозуміло, рівнобіжно до цього падав авторитет духовенства серед світського населення. Тоді виникають перші великі єретичні рухи (вікліфіянство, гуситизм). Взагалі вся ця доба являє собою наскрізь похмуру картину упадку. У політиці панує повна анархія, війна всіх проти всіх, кулачне право (цей термін походить таки з цього часу), столітня війна між Англією та Францією, криваві селянські бунти. Чума (“чорна смерть”), що саме тоді появилася в Европі, забирає від половини до двох третин населення міст. У звичаях позначується загальне огрубіння, розпуста. Культура занепадає. У літературі переважає неприродно напущений стиль. Схоластична філософія вироджується у мертве буквоїдство. Образотворче мистецтво пізньої ґотики виявляє в цілому - при вирафінованій техніці у подробицях - безсумнівний відхід від доброго смаку та гармонії. Однак образотворче мистецтво спромагається на оригінальний символ для своєї доби: це мотив “танку смерти”, що в безлічі варіянтів повторюється і в малярстві, і в різьбі.

Подібність до сучасности напрошується сама собою. У першу чергу це стосується долі модерної європейської радикальної інтеліґенції, яка впродовж кількох поколінь підкопувалася під охоронні фундаменти суспільної будівлі та, добившися короткотривалого тріюмфу у Версалі, швидко дійшла до повного банкрутства. Але в наших дальших міркуваннях обмежимося питаннями, зв’язаними не так із загальноєвропейськими, але радше специфічно українськими перспективами. Погляньмо, що сталося під більшовицькою окупацією з тією нашою інтеліґенцією, яка, окрилена безмежним оптимізмом, ще так недавно, в 1917 році, рвалася до влади та утопійних соціяльних експериментів.

Політику більшовиків супроти інтеліґентської кляси можна коротко схарактеризувати, як послідовне змагання до повного підкорення. Цього напрямку притримувалися більшовики незмінно за всі роки свого панування, хоч декілька разів міняли свою тактику.

Більшовицька політика на першому етапі, за доби воєнного комунізму, прямо йшла на фізичне знищення інтеліґенції. Кинено тоді преславетне гасло: “долой грамотних”, і це не було порожнє слово. У страшному нищівному шалі зустрічалася темна, тупа злоба кримінальних злочинців та всякого суспільного шумовиння проти всього, що тільки було освічене і заможне, із свідомо вирахованою думкою Леніна та його товаришів про те, що для утривалення радянського режиму потрібно зламати інтеліґенцію. Здійснилося пророцтво Достоєвського, що грядуча революція готова буде вирізати язик Шекспірові та виколювати очі Рафаелеві. Більшовики знали, що як довго існує справжня, незалежна