Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Якщо шукатимемо за постаттю, яка символізувала б собою український гін до культури, то не можна поминути Миколи Зерова. Він сам і видатний поет і блискучий науковець-дослідник нашого духового процесу. Він наполегливий борець за європеїзацію культурного життя. Ця людина, що від політики стояла осторонь, але що була великим українським культурником, закінчила земну мандрівку у далекому північному таборі. Останні вістки, що їх маємо про Зерова, переказують, що він навіть там, на самому дні більшовицько-го пекла, лишався вірний собі: працював над перекладом Верґілієвої “Енеїди”.
Чи суспільство вже доросло до того, щоб навчитися шанувати цей тихий героїзм культурника? А чейже для інтеліґента така безкомпромісова воля до культури рівно суттєва, як для вояка безкомпромісова мужність на полі бою. Якщо українська інтеліґенція має існувати, тоді мусить вона зберегти в собі оцю зеровську гарячу й творчу любов до духового ідеалу, до чистої науки й до чистого мистецтва, до всього, що правдиве й прекрасне.
Друге завдання, що лежало в пляні більшовицької політики, це моральне приниження інтеліґенції. Чи воно вдалося? Тяжко дати тут однозначну відповідь. Спустошення, що його накоїли більшовики в душах поневолених суспільств, величезне, і розміри його нині ще навіть тяжко устійнити. Саме інтеліґенція була під цим поглядом найбільше загроженою верствою. Щодо неї більшовики були найчуйніші, засоби терору, як і засоби підкупу, в першу чергу скеровувалися проти інтеліґентів. Моторошно стає, коли приглядатися до різних виявів людського упідлення, що на них жодна країна світу не є така багата, як СРСР. Систематичні доноси й систематичні самообвинувачення - ось тавро ганьби на підсовєтській українській інтеліґенції. Однак бережімося, щоб наш вирок не був односторонній. Передусім у цих морально звихнених душах треба бачити радше жертви, як винуватців. Суворо засуджуємо вчинки, але, пам’ятаючи про слабість людської природи, мусимо навчитися не одне прощати людям. Бо хто з нас, що не переходили такої проби, мав би право виступати як суддя? Далі візьмім до уваги деяку історичну релятивність моральних норм: в одних суспільствах можна робити певні речі й лишатися чесною людиною у переконанні ближніх та у власному сумлінні, коли в іншому суспільстві ті самі вчинки безоглядно дискваліфікують. Радянські громадяни мусіли пристосовуватися до постійного морального тиску, як є глибинні риби, пристосовані до життя під великим тягарем води. Не можна дивуватися, що ці своєрідні умови змінюють відповідно всю моральну структуру одиниці та спільноти. Однак усі ці “злагіднюючі обставини” не дають ще відповіді на центральне питання: де ж те нетлінне моральне зерно, що не пошкоджене вийшло з усіх проб лихої пори? Відповідь така: це перш за все ті безчисленні родини рядових українських інтеліґентів, що у своєму вузькому сімейному колі зберегли заповіді любови, людяности та чистоти звичаїв. Це ті незлічимі народні робітники, що, як учителі, кооператори, техніки, лікарі тощо, кожний зокрема на своєму дрібному секторі, скромно й чесно виконували обов’язок та служили збірноті. Скільки з них уже головою постраждало за свою вірну народну службу! І врешті це ті активні борці з-поміж інтеліґентів, що в них приходив до вияву крик протесту українського сумління проти чужого насильства.
Втіленням українського сумління є Микола Хвильовий. Тільки так можна оцінити історичну ролю тієї особистости. Як письменник був він талановитим самоуком, що тяжко боровся за адекватну форму й тільки в останніх своїх творах починав приходити до повного мистецького вияву. Як ідеолог і публіцист він не раз хаотичний і непослідовний. Але ні в цьому, ні в тому його вага. Хвильовий - це пристрасне українське “ні” на нівелізаторські, нищівні тенденції режиму. На нашому Заході намагалися зробити з Хвильового “націоналіста”. Це непорозуміння. Не українським націоналістом, а українським комуністом був Хвильовий. Моральну силу його протесту саме збільшує обставина, що він був дитиною червоної революції й членом партії. Хвильовий був у початках висуванцем, улюбленим письменником режиму. Він усе завдячував комуністичній владі, і перед ним стояла відкрита дорога до блискучої літературно-політичної кар’єри у радянському апараті. Він усі ці можливості добровільно відкинув, і в цьому його найбільше геройство. У цьому він подібний до Шевченка, що так само був улюбленцем потентатів свого часу, зобов’язаним їм оглядами особистої вдячности за визволення з кріпацтва, але не спокусився всім цим і пішов “проти течії”. Від Хвильового промінювала емоційна енерґія, що ставила його в центрі уваги широких кіл і веліла бачити в ньому представника збунтованої проти облудного напасника української совісти. Хвильовий гідно репрезентує інтеліґентську верству. Й він не одинокий: багато українських Павлів вийшло з комуністичних Савлів. Якщо десять праведників вистачало б на те, щоб врятувати від загибелі грішний Содом, якщо перші християни казали, що “кров мучеників є насінням віри”, то чи ж і нам не вільно вірити в цілющу силу морального прикладу українських праведників і мучеників?
Лишається питання ідеології. Тут, безперечно, успіхи більшовиків релятивно найбільші. Спричинилися до цього дві обставини. Перша - це систематична обробка населення при допомозі ґрандіозної пропаґанди. Друга - відгородження людности від усякого стороннього духового впливу. Цей другий чинник здається нам важливіший. На Україні старанно винищували не тільки ті суспільні групи, що активно виступали проти комуністичних ідей, але навіть і ті, кого підозрівали, що вони потенційно могли б стати носіями неблагонадійних думок. Одна річ - неприхильні до режиму настрої та озлоблення до пануючих, інша річ - розроблена опозиційна ідеологія. У Радянській Україні багато було незадоволення, може, навіть запеклої ненависти проти червоних гнобителів, але не знайдемо там легко твердої антикомуністичної та національної державницької ідеології, бо не було осередків, організованих кіл, де ця ідеологія могла б зберігатися. Збірна суґестія - велика сила. Щоб встояти проти неї, треба самому мати опору в гурті однодумців. Підрадянський українець не був у тому щасливому становищі. Одинокий і духово безборонний стояв він під гураґанним вогнем урядової пропаґанди. Не диво, що навіть
