Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

Українська інтеліґентська кляса дивиться на мало не тисячолітню традицію свідомого та організованого існування. Хрищення Руси (988 рік) є тим моментом, що від нього починається лінія розвитку, яка тягнеться аж до нинішнього дня.

Характеристичні риси старої української інтеліґенції були ті самі, що на тогочасному Заході. Інтеліґент середніх віків - це духовна особа, і то здебільша із рядів чорного духовенства. В монастирях гуртуються і школи, й бібліотеки, і лікарні, й мистецькі майстерні. Пригадується Нестор Літописець, перший історик нашої землі. Церковною організацією були занесені на Русь зерна всеевропейського культурного добра: християнський релігійний світогляд, грецькі та орієнтальні літературні мотиви, римсько-візантійські правні й політичні норми та підставові природничі знання цієї доби. По деякому часі перекладацької й наслідувальної діяльности народилися перші твори, що були вже не наподоблюванням чужих зразків, але самостійним виявом українського генія. Правда, коли підходити до цієї нашої середньовічної культурної спадщини із новітніми критеріями, вона не раз може здаватися скромна об’ємом та наївна змістом. Але для своєї доби це були першорядні досягнення, що більш-менш відповідали тому, що робилося в інших європейських країнах. Порівнюючи з півварварським станом нашої землі перед хрищенням, вони були велетенським кроком вперед. Об’єднана в рамцях єдиної церковної організації, злютована одною вірою та моральним законом, втішалася тодішня інтеліґенція такою високою повагою та авторитетом у громаді, що їй може заздрити новітній український інтеліґент.

У головних рисах накреслений вище образ триває і під час другого, козацького періоду. Тільки поволі та майже непомітно починається процес зісвітщення (секуляризації) інтелґіенції. Побіч духовного письменства, щораз ширшою течією розгортається світське. Шкільництво надалі зостається монопольно в руках духовенства, але до цих шкіл вчащають уже не лише поповичі та майбутні священики, але також шляхетські, старшинські, ба навіть міщанські сина Своєрідна поява “мандрованих дяків-пиворізів”, що лиш одною ногою стоять у духовному стані, а другою у мирському житті (вони, до речі, точно відповідають західнім клірикам-ваґантам), ясно говорить про те, що наступає емансипація духовного життя з-під церковної опіки.{61}

Велика була роля духовної інтеліґенції у суспільстві за княжих та козацьких часів. В особах своїх чільних представників вона була живим сумлінням народу та творцем національної ідеології. У княжу добу церковні кола найгарячіше заступали принцип політичної та моральної єдности Руської Землі, проти крамол та міжусобиць, та ідею спільної боротьби з поганцями, що відповідала західнім хрестоносним походам. Серед цих же кіл народилася ідея “Святої Руси”, що була українською формою месіянізму, перехопленою згодом москалями. А після занепаду княжої державности ця сама інтеліґенція відограла вирішальну ролю у національному вихованні нової провідної верстви, козацтва. Козаки були спочатку степовими добичниками, що у своєму світогляді не підіймалися вище оборони вузьких станових інтересів. Церква дала їм основні політичні ідеї: свідомість походження від старинної Руси, ідеал боротьби за рідне благочестя проти бусурменської навали та латино-польського засилля, нарешті, почуття всенародної солідарности з іншими українськими станами та верствами. Зворотною точкою було гетьманування Конашевича Сагайдачного і вписання всього Запорозького товариства до Київського братства та висвячення православних ієрархів під охороною козацької шаблі.{62}

Та проте ця велика суспільна роля інтеліґенції ні в якому разі не дає права говорити про княжу чи козацьку добу, як про добу інтеліґентську. Політичний провід ніколи не належав упродовж цих віків духовній інтеліґенції. Не єпископи та монахи, але князі, бояри, шляхта, козацтво держали у своїх твердих, лицарських та господарських руках керму держави. А духовенство цих світських вождів освячувало та підтримувало їх своїм моральним авторитетом.

II. ІНТЕЛІГЕНТСЬКА ДОБА

19 століття принесло ґрунтовний переворот щодо суспільної ролі інтеліґенції. Українська народність утратила історичні провідні верстви, що частинно були винищені ворогами, а частинно врятували своє існування ціною переходу в чужий табір. Українською лишилася лише селянська маса, а крім неї - ще лише тонесенький прошарок інтеліґенції. У Галичині слушно говорили про націю “хлопа і попа”. На східніх землях, де була денаціоналізована також церковна організація, навіть про “попа” не доводилося говорити. Там признавалася до українства лише частина нової світської інтеліґенції, що прямо виходила з народної гущі або що набиралася з деклясованих нащадків інших суспільних верств.

Ділом інтеліґенції було т. зв. національне відродження 19 ст. Знаємо, що це відродження довго-довго не виходило з рамців дуже скромного літературно-етнографічного руху. Тут інтеліґенція була зовсім у своїй стихії, бо згадане культурницьке поле діяльности з самої природи речі належало тільки їй.

Однак на переломі 19 та 20 століть українська справа починає виростати у політичну площину. Інтеліґенція, що призвичаїлася до того, що вона є єдиною репрезентанткою українського народу, перейняла на себе політичний провід. У нашій історії вже була раз трапилася ситуація, подібна до тієї, що з нею ми зустрічаємося в 19 столітті: перехід більшої частини традиційної провідної верстви у ворожий табір. Це період польонізації старого руського лицарства у другій половині 16 та першій половині 17 століття. Але тоді політика інтеліґенції (себто церковних кіл) була скерована на те, щоб, з одного боку, зберегти хоч частину старої провідної верстви для батьківської віри та народности, а з другого - підвиховати у козацтві нову лицарську верству, яка могла б перебрати провід. І ця політика старої української інтеліґенції увінчалася успіхом.{63} За Хмельниччини прийшло до злиття козацької старшинської верхівки та останків боярсько-шляхетської “твердої Руси”. Політика інтеліґенції на початку 20 ст. виходила із прямо протилежних засновків, що ними було змагання уґрунтувати гегемонію інтеліґентської кляси. Це наставлення проявлялося в першу чергу у відношенні до нащадків традиційних провідних верств, що стояли в той час на ґрунті чужинних державних ідеологій. Інтеліґенція не лише не робила нічого, щоб ці суспільні групи наново прихилити до української справи (якій вони могли б дати свою матеріяльну силу та громадський досвід і культуру), але, навпаки, чинила все можливе, щоб їх остаточно відігнати. Навіть окремі одиниці із старої провідної верстви, що, спонукані благородним ідеалізмом, поверталися до українства, зустрічали прийом, сповнений недовір’я. Така постава інтеліґенції не могла також вдовольняти молоді активні сили, що виділялися з народної маси і, не маючи змоги задоволити в українських формах свої стихійні прагнення, лише збільшували число російської буржуазії. Взагалі крайній соціяльний радикалізм, що не раз доходив до дитячої утопійности, відштовхував від української справи заможні та статечні кола серед мешканців України.{64}

Відмінності у вихідних позиціях політики в 17 та 20 століттях знайшли своє природне завершення у відмінних вислідах, що до них кожна з них