Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Перед нами всіма стоїть важке питання: як видобути себе із занепаду, як переставити себе знову на лінію підйому? Архімедовою точкою буде, мабуть, не що інше, як поворот суспільної групи до суттєвих для неї завдань; ці завдання творять її місію й зміст існування. Для інтеліґенції, як суспільної верстви, такими завданнями є служба духовим цінностям. Українська інтеліґенція дуже підупала, бо кинулася в гонитву за наживою і владою, - речами, що для неї не є суттєві. А поворот цей можна доконати навіть у найгірших умовах, як це показує життя української інтеліґенції під більшовиками. Ясна свідомість завдань ще не оберігає нікого перед помилками і невдачами; зате вона служить компасом, що постійно вказує напрям руху й дозволяє виправляти відхилення. Інтеліґенція, що загубила почуття свого засадничого напряму, подібна до гурту людей, що заблудивши в лісі, хаотично кидаються в різні боки й шукають виходу, щоб дійти нарешті до сварні й безсилля. Засадничий напрям життя інте-ліґенції мусить стояти ясно; якщо він існує, то тоді вже можна пристосуватися до можливостей у даних ситуаціях.
Сучасна українська інтеліґенція мусить наново пробудити в собі зрозуміння для тої істини, що вона є спадкоємцем величезного скарбу культурно-духових цінностей, що є частинно спільним вселюдським і всеевропейським добром, а частинно таки нашим власним надбанням. Великі ідеали: еллінський - добра й краси, римський - правопорядку, християнський - любови до ближнього, вісімнадцятивіковий - об’єктивної наукової правди, дев’ятнадцятивіковий - національної і соціяльної свободи, нарешті, наші власні традиції своєрідної української синтези східніх і західніх культурних елементів - всі вони загрожені не менше, як за часів Чінґіс-хана. Ті, що росли у сприятливіших обставинах, могли приймати духові цінності, як річ для себе належну й майже самозрозумілу; з цього слідувала легкодушна деколи постава до цих вартостей і в результаті обниження етосу всієї інтеліґентської верстви. Сьогоднішня інтеліґенція не може собі на таке дозволити. Вона стоїть перед виразною альтернативою: або повне відречення від традиційних вартостей і тим самим повна загибель спільноти, що на цих вартостях побудована, або стихійний підйом на захист загроженої святині. Це останнє означало б зусилля по найважчій лінії опору. Але це зберігавче і рівночасно творче зусилля мало б такий наслідок, що, з одного боку, набрали б нового блиску прибліднілі нині традиційні ідеали, а з другого - їхні оборонці переродилися б і скинули б із себе “ветхого чоловіка” упадкової доби.
Те, що сказано загально про духово-культурні цінності, стосується й ділянки громадської ідеології. Ця остання справа належить у нас до сильно притемнених речей. Не простачки, а люди з претенсіями еліти думають, що громадська ідеологія це лише гра образів чи понять, а в найкращому випадку трохи зайва “теорія”. З такого ґрунту виростають погляди, що є теж ознакою глибокого занепаду інтеліґенції: що усі справи просторого і складного суспільного життя можна лагодити “доброю організацією”, як це роблять у банку або іншому торговельному підприємстві, отже системою якоїсь “методики праці” або іншої “науки про заводську організацію”. Цей погляд скомерціялізованого інтеліґента означає глибокий занепад у порівнянні з попередніми поколіннями нашої інтеліґенції, що зафіксували чималий капітал досвіду й традиції, хоч би в історичній та соціяльно-політичній літературі. На жаль, мусимо собі сказати, що цей досвід для нас не був живий, себто наново (хоч, очевидно, у “скороченій” формі) пережитий і усвідомлений. Наприклад, ще досі не маємо збірного видання творів Драгоманова і Липинського! Український інтеліґент, зокрема молодших і середніх річників, знає, правда, сяк-так рідне письменство; знову ж досягнення наших істориків, мислителів і публіцистів для нього чужі. Та сьогодні починаємо відчувати, що наші актуальні труднощі й болючі життєві проблеми теж мають своє велике минуле, і тому досвід попередніх поколінь може нам допомогти в наших власних шуканнях. Серед давніх надбань не знайдемо, очевидно, готових формул спасіння для нас тепер. Але без опертя на сферу традиційних цінностей і надбань громадської мудрости не зможемо зрозуміти самих себе, ані знайти вихідних пунктів для формування ідеології завтрішнього дня. Ідеологія не може бути ні “видумана”, ні “зроблена”; її можна лише розвинути з уже існуючих завдатків, використовуючи позитивний і неґативний досвід минулого і сучасного. У протилежному разі відкриватимемо наново Америку й падатимемо в ті самі вовчі ями. Ревізія духового баґажу нації - ось що є на потребу.
Нема сумніву, що українська національна ідея переживає глибоку кризу. Про це ясно говорять такі факти, як несамовите нищення провідних українських людей, що єдині можуть бути її реальними носіями, а далі податливість широких кіл на ворожі суґестії, що має найрізнородніші ступені й відтіні.
Дідичні біологічні прикмети передаються своїм власним порядком, зі своєрідним “автоматизмом”; духові вартості вимагають завжди творчих зусиль особистости. Мову треба кожному вивчати й плекати, звичаї зберігати, вірування поглиблювати, правопорядок реалізувати, культуру та громадську традицію продовжувати, ідеали новим вогнем насичувати й від ворожих сил захищати. І національна свідомість жива лише годі, коли є кому її усвідомлювати, нею жити та її розбудовувати. Звичайно думають, що вистачить бути “національно свідомим”, а все інше прийде “само”. У висліді маємо багато “свідомих”, свідомість яких ніколи не може піднестися понад найпримітивніший ступінь. Це так само, як багато людей не може вийти поза приблідле, закостеніле знання шкільної лавки, хоч вони є звичайно переконані, що “багато” знають. Тому не можемо надто пишатися “національною свідомістю” нашого суспільства. Що ми робимо для того, щоб її розвинути, виплекати, зміцнити через повне використання традиційного духового добра й ублагороднити через конфронтацію з надбаннями мислі всього культурного світу? Годі дивуватися, що вона інколи виявляється така квола в зударах з могутніми чужими ідеологіями. Тут розгортається величезне поле праці для української інтеліґенції.
Ми дійшли до останньої точки наших розважань. Читач може питати: невже вільно говорити весь час про інтеліґенцію, як про верству із спеціяльними завданнями? Це ж виглядає на якийсь “клясовий сепаратизм”, що вдаряє по єдності нації. Відповідь дуже проста: нація не є сумою одиниць, але поєднанням живих громад, родин, кляс в одній спільноті вищого порядку. Для громадянина немає більш пекучого завдання, як зусилля над упорядкуванням свого безпосереднього суспільного середовища.{75} Тільки якщо українська інтеліґенція спроможеться на те, щоб піднести себе до належного рівня у своїй власній специфічній сфері, зуміє вона успішно виконувати свою службу супроти цілої нації.
