Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Українська справа виглядала б куди гірше й безнадійніше, якби весь наш народ став об’єктом більшовицької політики. На щастя, поза кордонами СРСР перебувала в останню чверть століття поважна кількість українців, зовсім вистачальна для того, щоб національну ідею зберегти й переховати до кращих часів. Щодо еміґрації, розсипаної по різних європейських країнах, то вона своєю масою, очевидно, не могла входити в рахубу. Але через те, що на скитальщину пішли найбільші активісти років 1917-21, не тільки з-поміж вояцтва, а й інтелектуальних сил, значення еміґрації дуже велике, саме для збереження національної ідеї. Один письменник кинув таку ориґінальну думку: як же інакше повернулась би українська історія, коли б мазепинська еміґрація 1709 року зуміла себе саму і свою самостійницьку ідею врятувати й перенести до початків національного відродження!{72} Там, де перервана тяглість ідейної традиції, великого труду треба на те, щоб наново нав’язати нитку. Але щоб тяглість затримати, досить того, щоб не перестала тліти маленька купка жаринок.
Та діло, розуміється, не тільки в еміґрації. Коли в попередньому сторіччі царські утиски не давали ходу українському рухові на Наддніпрянщині, тамошні патріоти додумалися, щоб центр зусиль перекинути до Галичини. Перший попав на цей промисел чи не Куліш, а Драгоманов розвинув його до цілої широкої програми. Після невдачі українського зриву наново починає відроджуватися погляд на особливі історичні завдання нашого Заходу (теорії Томашівського, Кучабського, Назарука). Однак, не солодко жилось українцям і поцей-біч ризького кордону, і це було одною з причин, чому в двадцятих роках багато очей в Галичині позирало на схід. Боротьба між радянофільством і національною ідеєю на західньоукраїнських землях одне з найважливіших явищ нашої історії між обома війнами. Цей приклад учить, що коли українська ідея бореться з комуністичною ідеєю в рівних для обох сторін умовинах (а такий більш-менш невтральний терен створював польський режим), вона вміє перемагати свого найлютішого неприятеля. І так вдалося насамперед очистити деякі середовища від радянофільських симпатій, потім усю течію відперти й відкинути, нарешті, розтрощити остаточно. Ось один із найбільших подвигів галицької інтеліґенції, з якого вона слушно може бути горда. Бо чейже ця внутрішня війна велася не мечем, а духовими засобами, цією специфічною зброєю інтеліґенції.
У розділі “Інтеліґенція в вавилонському полоні” була мова про деякі небезпечні скривлення національної свідомости на Західній Україні. Однак скривлення і схиблення не є вбивчі, коли вони рівноважаться сильною життєвою енергією. Така життєва сила є в українській національній ідеї, якщо вона, не зважаючи на згадані хворобливі нарости, за останніх 25 років зросла й екстенсивно (захоплюючи нові географічні простори й не зачеплені нею раніше суспільні прошарки) й інтенсивно (набираючи розгону й ударної сили) і вийшла не переможена з зударів з конкуренційними ідейними потугами.
Й ідеологічну творчість ми хотіли б усимволізувати в одній історичній постаті того часу. Ризикнемо назвати Вячеслава Липинського найбільшим українським ідеологом і мислителем у добу між двома світовими війнами. Липинський найглибше вглянув у суть проблематики українського національного буття. Рівночасно він найсильніше в’яже українську мисль з європейською соціологічною та історично-філософською наукою. Не входячи в докладну дискусію, спробуємо лише відхилити один можливий закид проти цієї тези. Чи можна Липинського вважати за репрезентативного ідеолога доби, коли власне громадянство, зокрема найбільше покликана до цього інтеліґентська верства, у своєму загалі не визнало його за такого? Чейже пересічний інтеліґент західніх земель на еміґрації (не говорячи про інтеліґента східнього) - знає про Липинського хіба ім’я, яке в’яжеться в його розумінні з найбільш туманними поняттями.{73} Але досвід історії вчить, що майже всяка нова й велика мисль мусить щойно ступнево і з трудом виборювати собі визнання. Творчість Липинського - найбільше українське досягнення міжвоєнної доби в області суспільно-політичної думки. А на те, щоб це досягнення належно скапіталізувати, треба буде праці кілька поколінь.
Ці три ймення - Зеров, Хвильовий і Липинський - і те, що вони собою репрезентують (гін до культурних ціннощів, сила морального протесту, ідеологічна творчість), свідчать про те, що надзвичайно тяжких останніх 25 років не зовсім були для української інтеліґенції утраченим часом. Без оптимістичного самообману, але й без песимістичної розпуки, вільно глядіти в майбутнє. Ані для оптимізму, ані для песимізму не повинно сьогодні бути місця.
Песимізм? Невже маємо думати, що ми останнє покоління української інтеліґенції? Почуття безсильности супроти розгорненої тепер історичної дії може підсувати такий погляд. Одначе, не треба переносити критеріїв оцінки з людських одиниць, що є не раз справді слабі і взагалі скоропроминущі, на суспільні формації. Ці останні, хоч теж не вічні, диспонують незвичайними засобами для тривання й відпору. Вже людська одиниця виявляє деколи у важких ситуаціях, в “біді”, неабияку силу. Це можна з іще більшим правом сказати про суспільні формації, що під ударами збільшують здібність відпору. Від тисячоліття ділить український інтеліґент долю своєї землі й народу. Верства, що відроджувалася із катастроф минувшини, із татарської навали, із Руїни, із полтавського погрому, із невдачі змагань 1917-21 років, що перетривала такі глибокі внутрішні кризи, як релігійна усобиця 17 ст. та партійна гризня 20 ст. - верства, що отрясла з себе полуду польсько-шляхетської денаціоналізації та російсько-цареславної асиміляції - така верства не загине.
Та ще менше є підстав до наївного оптимізму. Не можна не бачити великої небезпеки нашого часу. Наші нещастя не походять тільки від несприятливих зовнішніх обставин, бо вони спочивають у великій мірі таки в нас самих. Чесний український інтеліґент не може не відчувати болючого докору совісти та тягару співвідповідальности за долю своєї землі, народу, кляси. Історична відповідальність мала завжди збірний характер, і тому даремні зусилля перекидати вину на якісь окремі групи, течії або особи. Якщо навіть оминути питання про причини сучасного стану, то одне ясне: відродження української інтеліґенції може здійснитися тільки її власними зусиллями. Несамовиті труднощі цього завдання відбирають ґрунт з-під наївного оптимізму.
Не маємо змоги передбачити, чи й коли прийде до відродження інтеліґентської верстви на Україні, бо це залежить від цілого ряду зовнішніх і внутрішніх передумов. Можна лише, на підставі історичних аналогій, конструювати гіпотетичні етапи майбутнього відродження. Великі церковні реформи, що
