Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

Зупинімося ще на політичному і державно-правному аспектах станової програми. На думку Сагайди, майбутній український парлямент повинен бути обраний на базі репрезентації станів. До речі, подібні проєкти виринали також у західній політичній літературі; у цьому напрямі роблено навіть деякі практичні спроби (фашистівська “Палата корпорацій”). Ці спроби виявилися мертвонародженими. Чому? Дуже небезпечно безпосередньо переносити боротьбу господарських інтересів у сферу політики. Здоровий і нормальний стан речей буде тоді, коли успіхи на господарському полі здобуваються самою господарською зброєю (інтенсивнішою продукцією, кращим пристосуванням до потреб споживача, економічною ініціятивою та винахідливістю), а не за допомогою політичних привілеїв. Коли ж організовані групи економічних інтересів виступатимуть рівночасно як носії політичної сили, тоді можемо бути певні, що вони використають свої владарські позиції для досягнення леґально заякорених, хоч з погляду господарської діяльности не виправданих привілеїв менш чи більш паразитарного характеру. Ці привілеї, як правило, оплачуються з кишені споживача, а тяжких економічних і політичних наслідків зазнає ціла нація... Прикладів на це з новішої історії доволі. Згадати б тільки нефортунну політику юнкерського “Союзу хліборобів” у Німеччині за Вільгельма II, що несе велику пайку співвідповідальности за дипломатичну ізоляцію Райху та вибух першої світової війни. Або американські митні закони 1930 року, прийняті під тиском трестів, що зіграли велику ролю в поглибленні світової економічної кризи. Але не треба думати, що таким крайнім груповим егоїзмом відзначаються тільки об’єднання “поміщиків та капіталістів”. Так само брутальний егоїзм італійських та французьких профспілок кинув нещодавно (після 1945 року) ці країни на берег інфляції та повного господарського розладу. Усе це вказує недвозначно, що не годиться віддавати парлямент, де повинен панувати дух державної рації, до рук груп економічних інтересантів. Не треба побоюватися, що господарські сили, які очевидно теж мають право впливу на державну керму, не зуміють проявитися в парляменті, обраному на базі територіяльних виборчих округ та партійних виборчих списків. Але треба прямувати до того, щоб постуляти матеріяльних інтересантів були, сказати б, перепущені крізь призму політичних концепцій. Стани в ролі державного законодавця - це стадо козлів у ролі садівника.

Засновок концепції Сагайди “станового парляменту” той, що законодавчий орган, мовляв, повинен бути точним віддзеркаленням народу, його прагнень, його інтересів; парлямент, що вийшов із партійної борні, не відбиває реального народу, в ньому перевага належить групам професійних партійно-політичних дільців. Чи не краще відсунути цих дільців від впливу, а зате перетворити парлямент на репрезентацію реального громадянства в його органічних станових об’єднаннях? Відповідаємо: ніяка “виборча геометрія”, включно з т. зв. пропорційною системою представництва, не може перешкодити тому, що вибори тільки приблизно відбивають нюанси прагнень різних груп суспільства та течій публічної думки. Ілюзія думати, що парлямент на становій базі краще репрезентував би реальне обличчя народної волі, ніж сучасні законодавчі органи. Існують спільності між людьми, що їх знаменником буває не економічний інтерес (єдина спільнота, що її визнає Сагайда), але, наприклад, територіяльна одиниця або світоглядова єдність. Можливо, що становий парлямент краще репрезентував би економічні інтереси; але чи територіяльні області та ідеологічні течії, - людські з’єднання міжстанового характеру, - це теж не природні соціяльні організми? Як не крути, як не обертай, а народна воля ніколи не буде досконало репрезентована, тим паче, що емпірична народна воля - величина пливка, підлегла всяким хитанням; до того ж прагнення маси не раз такі туманні та нерозсудливі, що вони не можуть у сирому вигляді служити за вихідну точку відповідальної державної політики. Емпірична народна воля - це необроблена руда, що мусить допіру перейти через процес ушляхетнення в тому політичному горні, що ним стають партії й парлямент.

Останній момент заслуговує на особливу увагу: надмірна турбота про ідеальне віддзеркалення народної волі велить Сагайді забувати про капітальну обставину, що парляменти - це дуже важливі органи законодавства й політики, які мусять насамперед мати відповідні речеві кваліфікації, щоб могти упоратися з цими завданнями. Виявилося, наприклад, що з погляду парляментарної діловости, краща система одномандатних виборчих округ (як у Великобрітанії та США), бо вона сприяє кристалізації яскравих працездатних більшостей; зате пропорційне представництво, хоч у теорії, безперечно, справедливіше, веде до розбиття парляменту на цілий вахляр дрібних фракцій, що великою мірою спричинилося до паралічу парляментаризму та кризи демократії в деяких країнах поверсальської Европи (німецька Ваймарська республіка, Франція III Республіки, Польща до 1926 року тощо). Може, найсуттєвіша соціологічна функція справжнього парляментаризму шляхом гострої, але законними рамками нормованої партійної боротьби добирати політичні таланти, що з них поповнюється провід держави. Якраз активістичний характер партійної політики, що так її відрізняє, наприклад, від мирної та впорядкованої бюрократичної кар’єри, сприяє природному доборові політичних талантів. Добрий парлямент повинен бути мов би великою академією практичної політичної науки, носієм державних традицій, кузнею політичних талантів. Супроти цієї основної соціологічної функції парляменту його функція ідеологічна чи символічна, - репрезентація “народної волі”, - відходить на задній плян. Не даремно найавторитетніший парляментарний орган світу, англійська Палата громад, майже до наших часів вибиралася за правилами, що дуже далекі від абстрактної вимоги ідеальної демократії. Подібне можна сказати про американський Сенат. Зборище економічних інтересантів, що його пропонує Сагайда під формою станового парляменту, ні в якому разі не зуміло б стати школою політичної еліти.

Зупинімося ще на одному проекті Івана Сагайди, знову з економічної галузі. Де т. зв. “система трудових акцій”. Даємо слово самому Сагайді: “Трудові акції випускаються на продаж виключно працівникам даного підприємства. Акції іменні. Перепродаж їх, застава їх, чи спекуляція ними переслідуються законом. Покидаючи працю на даному виробництві, трудящий дістає не акцію, а її номінальну вартість. Служить трудова акція для притягання коштів на заснування чи поширення підприємства лише від самих затруднених на ньому. Це дуже важливе обмеження, що й стає підставою називати ці акції трудовими. В наслідок цього трудова акція не може служити засобом експлуатації чужої праці, натомість вона дає змогу стати фактичним співвласником підприємства працівникові фабрики, дає право на пропорційну до набутої за свої трудові заощадження кількости акцій участь у розподілі прибутків підприємства (крім звичайної заробітної платні, що відповідає кваліфікації, працьовитості й стажеві працівника). Крім того, важливе правило, що трудові акції дають власникові їх, незалежно від кількости акцій, право лише одного голосу в управлінні фабрикою, - урівноправнює всіх співвласників підприємства. Система трудових акцій універсальна. Вона придатна для всяких і всіх без винятку промислових, транспортних, сільсько-господарських та інших великих підприємств” (“Великі питання”, стор.