Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

розумному та жертовному зусиллі українського народу та при сприятливій зовнішній коньюнктурі постання української держави можливе. Але Україна не буде “земним раєм”. Усі дотеперішні цивілізації та держави, навіть найпишніші й найквітучіші, мали свої тіневі боки кривди, неправди й зла. Невже ми, українці, такі по дитячому наївні, що забуваємо, що ми також Адамові діти? Говориться це не на те, щоб заздалегідь виправдувати те зло, що може бути у вільній українській державі. Ні, боротьба проти зла залишається категоричним імперативом, і то в першу чергу якраз проти свого “рідного” зла. Великим учителем української громадськости з цього погляду, безперечно, був Шевченко з його гострим, що ні на які освячені авторитети не зважав, осудом того, що він відчував, як хиби та провини власного народу. Те, проти чого ми виступаємо, - це не соціяльний ідеалізм Сагайди та подібних, що прагнуть здійснити максимум добра й справедливости на Україні. Але закидаємо Сагайді утопійне недоцінювання реальних труднощів: віру в те, що якоюсь геніяльною солідаристичною рецептою вдасться одним махом (або, як каже Сагайда, “впродовж життя одного покоління”) розв’язати всі “великі питання” та проскочити в солідаристичну утопію.

Загальна характеристична риса утопійного мислення в тому, що воно, мало зважаючи на дійсність, приймає за полагоджене й переборене те, що на ділі лишається якраз проклятим вузлом справи. Очевидно, коли взяти цим способом “у дужки” найбільшу реальну перешкоду, тоді все дальше здається легким і простим. Солідаристична концепція Сагайди дуже характеристична для утопійного мислення. Сагайда декретує, що “суспільство майбутнього не може бути антагоністичним”, не турбуючися тим, що голий постулят солідарности слабший від павутиння, коли мовиться про масивні конфлікти соціяльних сил.

Розглянувши основу програми Сагайди - його солідаристичну філософію, перейдемо тепер до висвітлення деяких його конкретних проектів.

Насамперед зустрічаємося з концепцією “станового” суспільства. Стани - це, на думку Сагайди, об’єднання всіх людей одного виду праці (хліборобства, промислу, торгівлі, транспорту, інтелектуальної праці). “Інтереси окремих станів засадничо не ворожі один одному, бо це - інтереси рівноправних суспільних груп, що відрізняються одна від одної лише специфікою праці. Для захисту специфічних інтересів станів існують станові організації. В рамцях станових організацій відбуватиметься все громадське й економічне життя громадянства” (стор. 132).

Новітнє людство знає два основні типи економічної організації. Це, поперше, економічний лібералізм (“капіталізм”) та, подруге, колективізм або пляновізм (“соціялізм”). Капіталізм та соціялізм, кожний на свій лад, шукають соціяльно-економічної рівноваги, гармонії суспільних інтересів. При цьому лібералізм покладається на автоматичну саморегуляцію господарського життя, що здійснюється на ринку, де у вільній грі сил зустрічається безліч приватних інтересів. У колективізмі-соціялізмі ту саму функцію, що її в ліберальній системі виконує ринок, переймає центральна державна установа плянування: “батьківська рука” бюрократії, замість “вільної гри сил”. Не будемо вдаватися в докладну порівняльну аналізу обох систем. Вистачить ствердити, що вони обидві практично можливі, що в певних межах вони здібні функціонувати. Але рівночасно цілком ясно, що жодна з них не спроможна дати повну розв’язку соціяльно-економічних проблем, бо кожна має свої специфічні хиби. Клясична теорія саморегуляції (розвинена основоположниками економічної науки кінця 18 та початку 19 сторіч) грішить надмірним оптимізмом та абстрактністю; саморегулятивна тенденція в суспільстві дійсно існує (як у живому організмі), але треба брати також до уваги реальні опори та тертя, що часто зводять нанівець діяння цієї тенденції. Одначе “плян” також має межі своїх можливостей, бо є економічні процеси, що висмикаються з-під раціонального передбачення та централістичного нормування. Новітній людині, що власними очима бачила різні соціяльні устрої й експерименти, тяжко зберегти віру в єдинорятівність чи економічного лібералізму, чи колективізму. Не помиляємося, мабуть, у нашій прогнозі, що в ближчому майбутньому розвиток людства йтиме діялектичними зиґзаґами між капіталізмом та соціялізмом з тим, що по досвідах та розчаруваннях останніх десятиліть певно щораз тяжче буде втриматися цим чи тим крайнім, “чистим” формам. Вирівняння (відносне) прийде на середній, компромісовій лінії, що, самозрозуміло, теж, не даючи ідеальної розв’язки, буде обминати найбільші хиби радикального капіталізму та радикального соціялізму.

Погоджуємось із Сагайдою, коли він каже, що людство “не задоволене” ні капіталізмом, ні соціялізмом. Люди не були, не є й ніколи не будуть задоволені своєю долею та існуючим суспільним ладом і мають для цього завжди аж надто виправдані причини. Але це не значить, що запроєктоване в Сагайди “станове суспільство” буде краще за капіталізм чи соціялізм, які, при всіх їх очевидних хибах, мають принаймні той плюс (його годі легковажити), що вони практично показали свою життєздатність. Чи “становий лад” витримав би цю пробу - дуже сумнівно.

Становий лад поєднує в собі найпроблематичніші риси капіталізму та соціялізму, без позитивних прикмет цих устроїв. Від соціялізму бере станове суспільство пляновість. Але при соціялізмі існує один центральний плян для всієї держави. Прикрі сторінки притаманної для соціялізму гіпертрофованої бюрократії вирівнюються до певного ступеня тим, що все господарське життя країни організоване одностайно, за спільними директивами. У становому ж суспільстві, згідно з передбаченнями Сагайди, кожна станова організація робитиме свій власний партикулярний плян. Кожний стан - це буде складна й штивна бюрократична організація, що реґляментуватиме всі підлеглі їй підприємства; але ця реґляментація матиме на оці не загальне добро цілости (що, принаймні принципово, характеризує соціялізм), а тільки егоїстичні інтереси окремих груп. Отже в середині стану пануватиме засада соціялістично-колективістичної пляновости, зате у відносинах між станами пануватиме засада суперництва. Бо стан, як окрема автономна організація, мусітиме провадити політику забезпечення інтересів своїх членів. Чейже кожний стан буде чимось на подобу велетенського монополістичного тресту. Становий лад, замість наблизити країну до солідарности та гармонії, радикально протиставив би село - містові, продуцента - споживачеві тощо. Передумова функціонування соціялістичної пляновости - існування одного спільного пляну для можливо великої території й людности; так передумовою капіталістичної ринкової саморегуляції є співіснування чималої кількости незалежних підприємств одного профілю, що перебувають у стані конкуренційної боротьби. Становий лад убиває передумовини діяння капіталізму і соціялізму - і нічого не ставить на це місце Тому не віримо у здійсненність станового суспільства.

Усякий експеримент побудови станового суспільства дуже швидко опинився б віч-на-віч з такою альтернативою: а) понад становими організаціями довелося б поставити авторитарну, центральну установу державного економічного плянування. Але цим самим покінчено з автономією станів, що нею так дорожить Сагайда; стани спадають до рівня фашистівських “корпорацій” або гітлерівських “фронту праці”, “імперського хліборобського стану” та “господарських груп”, або совєтських “профспілок”, “трестів”, - органів не самодіяльности громадянства, а державної бюрократичної машини; б) перемагає тенденція до автономії станів. Вислідом цього стає загострення відносин між станами, тяжкі соціяльно-економічні конфлікти та, врешті, перемога відосередніх тенденцій