Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

втрачали інтелектуальної снаги і йшли на бій із пекучими та хвилюючими “великими питаннями” соціяльного буття Усі відкриття походять завсіди від типу людей, що вміють самостійно думати; таких, що їх німці називають “Ein Selbstdenker”! Але, з другого боку, не можна забувати, як страшенно тяжко “видумати щось нове”. Великі мислителі, наприклад, Геґель, перестерігають перед “оригінальничанням” та закликають до підпорядкування наших суб’єктивних вигадок та забаганок суворим вимогам об’єкту. Наш Драгоманов висміював доморослих мудрагелів, що, мало турбуючись про досягнення світової науки, хочуть “власним умом”, “глазомєром” відкривати всякі Америки... Сагайда майже зовсім не знайомий із західньою соціологічною та економічною наукою. З відповідної західньої літератури він цитує якісь випадкові статті Це не закид, бо умови духової ізоляції від світу в підсовєтській Україні відомі. Але невже Сагайда переконаний, що йому на 130 сторінках пощастило подати рецепту чудотворного ліку на всі соціяльні недуги; того ліку, що його досі безуспішно шукала світова наука?

Що ж являє собою запроектоване від Сагайда “солідаристичне суспільство”? Кілька цитат: “Майбутнє суспільство не може бути побудоване на антагонізмах (протилежностях інтересів) окремих суспільних груп (кляс) чи на антагонізмах людини й суспільства, людини й держави. Майбутнє суспільство... не знатиме поділу на кляси експлуататорів та кляси експлуатованих. Майбутнє суспільство - не клясове суспільство. Але все ж воно не буде суспільством аморфним, бо специфіка (особливості) праці накладатиме відмінні риси на певні категорії його членів і об’єднуватиме громадян, належних до певного роду праці, у певні групи, що їх умовимося звати “станами”... Усі стани потрібні для організованого й безкризового функціонування суспільства, як для доброго ходу годинника потрібні всі коліщатка й ґвинтики, що його складають. Ось чому суспільство майбутнього буде побудоване не на антагонізмі... а на солідарності. Ось чому сучасна суспільна анархія поступиться місцем суспільній дружбі й гармонії”.

Хочеться спитати, звідки Сагайда черпає свої докладні інформації про “суспільство майбутнього”? Те, чого нема, не може бути об’єктом пізнання. Звісно, із досвіду деяких динамічних тенденцій сучасности наука може робити передбачення щодо здогадного дальшого розвитку. Але в соціяльних дисциплінах усі передбачення майбутнього вимагають особливої обережности, бо досвід учить, як тут легко помилитися...

Не бачимо в сучасному світі найменших ознак, які дозволяли б передбачити відмирання клясової структури. Під “клясою” (цього поняття вживають у різних значеннях) розуміємо “горизонтальний” поділ громадянства на “провідні верстви” та “широкі маси”. Це марксистська наївність думати, що причина клясової структури полягає в приватній власності на засоби виробництва та “експлуатації”. Насправді неминучість клясової структури суспільства базується на поділі праці (цій передумові людської культури) та на зв’язаній із цим диференціяції керівних і виконавчих функцій. Це не значить, що міжклясові відносини незмінні. Кожна революція висуває на керівництво нову панівну клясу. Крім того, взаємини між провідною верствою та “народом” можуть бути упорядковані на різний лад. Але що лишається вічне - це саме існування кляс, клясової структури. Варто пригадати, чим покінчилися спроби та обітниці запровадити “безклясове суспільство”, що його нахвалялися зробити марксисти. Саме совєтський експеримент остаточно довів, що існування кляс корениться не в приватній власності на засоби виробництва, як помилково думали Маркс та Ленін.

В українській громадській думці часто помічаємо нехіть поставити виразно проблему клясовости. У цьому виявляється інстинктове відчуття нашою громадськістю того факту, що справа провідної верстви була завсіди слабим місцем українських визвольних змагань. Звідси спроба обійти цю справу. Але це можливе тільки у фантазіях літераторів. У реальній політиці виправдує себе ляпідарна альтернатива Липинського: Україна або зуміє висунути власних “панів”, або вона мусітиме, як досі, коритися панам чужим... Tertium non datur.

Ми сподіваємося, що читач не плутатиме наших тез із донцовським культом “ордену” та його ж протиставленням “героїв” і “свинопасів”. Ми рішучі супротивники всякого апотеозування провідної верстви. Ми думаємо, що фабрика не може бути без директора, ані армія без генерала; тому, коли хочемо української фабрики та української армії, мусимо хотіти кляси українських директорів та генералів. Але ми не збираємось із кляси директорів та генералів робити “надлюдей”. Шевченко навчав нас шанувати моральну гідність маленької людини, і ми повинні ніколи не забувати цієї великої істини.

Капітальна помилка Сагайди в тому, що він абстрактно відділяє та протиставляє “солідарність” і “антагоністичну структуру”, тоді як насправді вони творять діялектичну єдність, що в ній суперечності так нерозлучно сплетені, як правий і лівий бік тканини. Візьмім для прикладу дві футбольні команди на грищі: їхнє змагання - рівночасно їх солідарність. Чи існує між людьми взагалі абсо-лютна солідарність? Навіть у найінтимніших взаєминах між близькими людьми, між батьками й дітьми, між подружжям, між друзями існує елемент напруження, протиставлення, потенціяльного конфлікту. Тим паче неминуче напруження та антагонізми в масових соціяльних скупченнях. Ми не проповідуємо якоїсь “дарвіністичної” філософії вічної війни всіх проти всіх. Бо ми бачимо також протилежний бік: усі людські взаємини пронизані солідарністю. Великий філософ війни Клявзевіц навчав, що війна - це також одна із форм соціяльних відносин і тим самим суспільної “солідарности”, коли її сприймати в широкому сенсі.

Абстрактне гасло “солідарности” та “гармонії”, як його ставить Сагайда, позбавлене конкретного змісту. Про яку солідарність тут мовиться? Де правда, що солідарність у суспільному житті - неодмінний елемент. Зокрема суспільні утвори (себто тривалі організації соціяльних відносин), отже й держави, вимагають певного внутрішнього згармонізування, зрівноваження. Кожний суспільний утвір має свій притаманний “мінімум солідарности”, що без нього він розлітається. Наприклад, якщо різні українські політичні групи полагоджуватимуть свої розбіжності револьверною методою, тоді український державний утвір не може втриматися. Але прийняття всіма українськими політичними групами певних правил правопорядку та “чесної гри” не ідентичне з тим, що в середині української спільноти зникнуть конфлікти інтересів та суперечності ідей. Наймогутніші держави світу, наприклад, Рим, Англія, виростали серед постійних, не раз навіть дуже гострих, внутрішніх конфліктів. Таємниця їх сили саме в тому, що вони вміли доцільно використовувати ті енергії, які народжувалися із внутрішнього напруження. Якщо комусь хочеться, можна назвати це “солідарністю”. Але реальна суспільна солідарність - це ще не щось остаточне; її природа - динамічна й діялектична, не субстанціяльна. Вона полягає в повсякчасному вмілому зрівноважуванні суспільних енергій; але досягнутий стан рівноваги завсідн хиткий, завсідн буває вихідною точкою для нових конфліктів. Тому гасло безантагоністичного суспільства треба визнати за утопійне; такого суспільства ніколи не було, нема і, логічно, не може бути. Властива проблема українського державного будівництва - не шукання формули такої України, що була б безантагоністичним “земним раєм”, але шукання можливостей, як схопити суперечні енергії, що є в нашому народі, твердими берегами одного спільного для всіх державного закону.

При скоординованому,