Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Дуже характеристичні вже ті теоретичні збочення, що помітні у науковому та публіцистичному трактуванні проблеми влади українськими ідеологами. Можна сказати, що “народницьке” українство 19 ст. на питання влади взагалі було органічно сліпе. Єдиний виняток - Панько Куліш, що його твори виявляють інстинктову чуйність на ці справи. Але як на типовому репрезентанті 19 століття зупинімося на Драгоманову. Прочитавши твори Драгоманова, варта замислитися над цікавою особливістю, що для цього мислителя питання влади майже не існує Те, що хвилює Драгоманова, це питання обмеження влади та забезпечення індивідуальних та громадських вольностей перед самоволею влади, - а не проблема партиципації у владі, чи, тим паче, проблема її завоювання. Ми схильні бачити в цьому радше відбитку загального духа доби та середовища, ніж якусь індивідуальну рису, притаманну Драгоманову. Але не даремно Липинський казав, що “свідома” українська інтеліґенція народницького періоду уявляла себе тільки в ролі перманентної опозиції, якої суспільна функція в тому, щоб торгуватися з урядом, виривати від нього менші та більші поступки, критикувати його за дійсні чи уявні вади, - але не самій панувати.
По першій світовій війні та по добі визвольних змагань прийшла в українській громадській думці радикальна реакція проти попереднього нехтування проблемою влади. Але ця реакція перетягнула палицю у другий бік. Справа влади-могутности-панування надалі залишається в українській свідомості збоченою, хоч змінився напрям ухилу. Офіційна більшовицька доктрина в УРСР (що згідно з нею, всяка держава це тільки “апарат клясового насильства”, на що зрештою кошмарна совєтська дійсність може служити дуже хорошим підтвердженням), та доктрина донцовської школи (із його проповіддю “макіявеллізму”) на Західніх Землях за міжвоєнної доби - діяли обоє в одному напрямі: примітивізування проблеми влади, її редукції до грубого фізичного насильства. На відміну від народницького періоду, люди стали свідомі того, що без авторитетного, сильного проводу нездійсненне політичне визволення України.{57} Але цей “авторитетний провід” увижався людям комуністичного та націоналістичного покоління в образі якоїсь суверенної ґумової палиці, що вільно гуляє по українських спинах, “заохочуючи” всіх до послуху й дисципліни Не бракувало в українському житті і практичних спроб реалізувати ці засади, про що одначе на цьому місці нема потреби говорити.
Пройдений досвід, мабуть, дозволяє сучасній українській громадсько-політичній думці краще підійти до розв’язання проблеми влади, ніж нашим попередникам. Спробуймо визначити кілька тез, що сьогодні повинні втішатися щораз ширшим визнанням: 1) передумовою тривалого унезалежнення України є впорядкування наших внутрішніх відносин та скоординування зусиль під одним національно-державним проводом; 2) такий центр не може постати “явочним порядком”, але мусить мати міцні правові підвалини; у протилежному випадку вся революційна метушня, і навіть брутальність, не переборють імпотентности цього творива; 3) джерелом легітимізму, себто державного правопорядку, може в наші часи бути тільки демократія - звичайно, демократія ліберального, західнього типу, побудована на пошані до людської індивідуальности, до свободи думки, до прав меншости; 4) треба використати ті елементи державницької традиції, що їх український народ має, не зважаючи на їхні історичні слабості, не “починати історії від себе”, а свідомо продовжувати, вдосконалювати та вивершувати все те, що здобуте гірким трудом та ціною помилок попередніх поколінь.
Ті думки, що назрівають в нашій громадськості віддавна, так на батьківщині, як і на еміґрації, актуальніші, ніж колинебудь. Ідеться сьогодні про вирішальну спробу життєздатности українського правопорядку. Це вимагає напруження сил також на ідеологічному фронті. Книги кращих світових політичних мислителів, як обговорювана нами “Влада” Ґульєльмо Ферреро, не в одному можуть бути корисні.
ОБЕРЕЖНО З УТОПІЯМИ!{58}
Є в книзі Івана Сагайди{59} “Великі питання” цінна частина Це критична аналіза сучасної радянської системи. Не знайдемо там, мабуть, нічого нового, про що ще не говорили б інші автори; але істини про природу більшовизму варто повторювати якнайчастіше.
Наші закиди спрямовані проти тих розділів книжки Сагайди, де він намагається запроектувати майбутній соціяльно-економічний лад України. До речі, саме ця справа становить ядро “Великих питань”. У добрих намірах Сагайди не сумніваємося. Що викликає наші застереження, - так це виразно утопійний характер його концепцій.
Передусім насторожує те, що Сагайда дуже багато обіцяє. Він не задоволяється такою українською державою, “як у людей”: за тим зразком, як улаштовують своє життя інші самостійні нації сучасности. На думку І. Сагайди, майбутня побільшовицька незалежна Україна відразу повинна ступити на шлях нечуваних соціяльних експериментів. Певне діло: сьогоднішнє становище України таке, що протирежимний вибух мав би в нас вістря не тільки національно-державне, сепаратистичне (відрив України від Російської імперії на подобу, скажімо, відриву Чехії від Австрійської монархії в 1918 році, без суттєвих змін існуючого соціяльного ладу), але набув би відразу й соціяльного характеру: повалення глибоко ненависної для українського народу комуністичної соціяльної та господарської системи. Національно-державні та економічно-соціяльні мотиви були б у такій ситуації сплетені не менше тісно, ніж за Хмельниччини або за доби визвольних змагань 1917-21 років. Українська державність першого таки дня станула б віч-на-віч із дуже складними проблемами соціяльно-економічної перебудови та відбудови.
Ми були б вдячні Іванові Сагайді, коли б він, як добрий знавець совєтської дійсности, спрямував свої досліди на проблему, як найдоцільніше можна б використати наявні в сучасній підбільшовицькій Україні соціяльні потенції для цілей нашого майбутнього державного будівництва. Але Сагайда цього не робить. Його мета “вища”, він хоче врятувати все людство! Це не перебільшення: мета, що її він собі поставив - накреслити основні принципи зовсім нового, нечуваного суспільного ладу, що його досі ніде в світі немає (хоч, на думку Сагайди, весь світ до цього ладу прямує!), для якого покищо навіть немає й назви. Сагайда користується умовними назвами “солідаристичного”, “гармонійного” або “станового” суспільства. Признаємося, що така постава справи викликає наші застереження. Ми шануємо нашу національність, але думаємо, що Україна не покликана “рятувати світ”; вистачить з нас, українців, якщо порівняємося з народа-ми, що на полі духової культури, технічного прогресу, державного будівництва мають більші досягнення, ніж ми.
Ще словечко персонально про Івана Сагайду. можемо мати тільки повну пошану до людей, що, живучи під герметично затуленим совєтським “скляним дзвоном”, маючи свою духову лябораторію, обмежену стінками власного череда, не
